Образи Давидова й Половцева у романі Шолохова “Піднята цілина”
Роман М. А. Шолохова “Піднята цілина” оповідає про трагічні сторінки, нашої історії, про час “великогоперелома”, про долю селянства в період насильницької колективізації, проведеною радянською владою. У своєму добутку Шолохов постарався відтворити події, які відбувалися на Доні на початку тридцятих років XX століття. Це був нелегкий час, коли сама “життя, – як пише автор, – у Гремячем Балці стала дибки, як норовистий кінь перед важкою перешкодою”, і розібратися в происходящем зовсім не просто. Назва добутку відбиває символіку
Перший тім “Піднятої цілини” (1932) М. Шолохов створює по гарячих слідах колективізації, робота над другим томом остаточно була завершена в 1940 році. Партія послала рятуйте! двадцять п’ять тисяч передових представників робітничого класу. Семен Давидов, один з “двадцатипятитисячников”, приїжджає в Гремячий Балка як уповноважений проводити суцільну колективізацію й нещадно боротися з “ворогом-кулаком”. Але Давидов
По суті своєї й Давидов, і Половців – чужі селу люди. Вони збираються втрутитися, порушити устояними століттями плин життя, мало що знаючи про неї, мало її цінуючи й мало поважаючи її закони. Але кожний з них натхнений своєю ідеєю й збирається йти до кінця. Комуніст Давидов і білогвардієць Половців персоніфікують, таким чином, крайні полюси боротьби, що розгорнулася на Доні в 30-і роки. Спроби зібрати людей у колгосп і в “Сполучник звільнення” як би взаємно виключають один одного, виявляючи безпідставність і протиприродність і того й іншого підприємства. Характерно, що папір, що повинен підписати, що вступив в у Сполучник звільнення рідного Дону” Яків Островнов, дуже нагадує заяву про вступ у колгосп: “Зобов’язуюся беззаперечно слухатися своїх начальників і командирів. Зобов’язуюся своє надбання принести на вівтар православної батьківщини. У чому й подписуюсь”.
У своєму добутку М. Шолохов намагався бути об’єктивним, він не хотів, щоб його герої виглядали “плакатно й примітивно”, тому як будівельники нового життя, так і вороги радянської влади показані в різних ситуаціях, що відбивають різні сторони їхніх характерів. От, наприклад, яким перед нами вперше з’являється Половців: “Приїжджий зняв башлик і білого курпяя папаху, оголивши могутній кутастий череп, прикритий рідким білястим волоссям. З-під крутого, вовчого складу, що лисіє чола він швидко оглянув кімнату й, усмішливо зщуливши світло-блакитні вічка, що важко блищали із глибоких провалів очниць, поклонився сидячої на крамниці бабам”. Щось великовагов і лиховісне відчувається в Половцеве. І це не випадково. Де Половців, там ллється кров, готуються вбивства й диверсії, він натхненник помсти й злочинів. Згадаємо, як він виходить із себе, коли йому розповіли про розподіл серед бідноти кулацкой одягу. Він гнівно кричить, що по весні переріжуть усіх, хто приймав у цьому участь. У той же час у розмові з Яковом Лукичем Половців згадує, як у дитинстві до смерті засік його щеняти, що вкусило, і як потім із самим Половцевим зробилася істерика від жалості до тварини. З тих пор Половців не любить собак, але, за його словами, любить кішок і маленьких дітей. Таких протиріч у характері осавула багато.
Як би там не було, Половців – сміливий і розумний ворог. Він безстрашно з’являється в хуторі, знаючи, що за ним по п’ятах випливають працівники державної безпеки, сміло йде на такий крок, як убивство Хопрова. Він добре розбирається в людях, подібних Островнову, знає, як залучити їх на свою сторону. Він безстрашно зустрічається з людьми, знаючи, що один протистоїть безлічі. Характерна щодо цього наступна сцена. Половців разом з Островновим відправляються на таємну сходку, де збираються співчуваючому білому руху селяни. Половців повідомляє тим, що зібралися, що чекати залишилося недовго й що виступ призначений на завтра. Селяни відповідають, що вони сумніваються, повідомляють, що вийшла газета зі статтею Сталіна про перегини в колективізації. Вони говорять, що раніше думали, начебто наказ такої йде із центра, а тепер з’ясовується, що це місцеве начальство творило беззаконня. Тому їх “дороги-доріжки” з Половцевим тепер розійшлися. Селяни також висловлюють сумнів, що іноземці, від яких Половців обіцяє допомога, виявляться краще комуністів і що їх ” потім з рідної землі; силоміць… прийде виволікати”. Ті, що зібралися вимагають назад свої розписки. У відповідь на це Половців вихоплює наган і кричить, що буде всіх розстрілювати як зрадників. В інших станицях козаки також отмазались повставати, і Половців лає козаків за те, що вони не розуміють, що стаття Сталіна – лише маневр і підлий обман. Есауя переслідує свою мету й на шляху її досягнення проявляє завзятість і сміливість
Половцеву не відмовиш у природному розумі, рішучості, готовності загинути за свої ідеали. Але тем разючіше дивна легкість, з який він видає наприкінці роману всіх своїх спільників, розуміючи, що однаково буде розстріляний
Характер Семена Давидова, на стороні якого перебувають авторські симпатії, також складна й суперечливий. У минулому матрос Балтійського флоту, Давидов кинутий партією на будівництво нового життя прямо від верстата Путиловского заводу. Перед ним коштує цілком певне завдання: організувати в Гриміти^-чому Балці колективне селянське господарство, активно боротися із усілякого роду уклонистами; спуску кулакам не давати, але в той же час не віджахнути середняка невиправдано завищеними вимогами. Комуніст Давидов сприйняв лінію партії на кооперацію як своя особиста, кревна справа й направив на виконання поставленого завдання всі свої сили
Про сільську працю Семен Давидов має досить неясне подання, зате натхнений наказом партії й збройний райкомівськими інструкціями, готовий вести активну боротьбу з ворогом-кулаком, образ якого зложився в нього з газетних статей і агітаційних листків. Давидов з легкістю навішує політичні ярлики своїм опонентам, які намагаються хоч якось стримати його “коллективизаторский” запал, з огляду на непростий “сучасний момент”. Як людина, віддана ідеям соціалізму, Давидов уже після першого знайомства із секретарем райкому Корчжинским – чиновником і бюрократом – випробовує до нього ворожість. Урівноважений, розважливий Давидов не може схвалити й крайності експансивної натури комуніста Макара Нагульнова, у минулому лихого кавалериста, що намагається й у новий час діяти методами епохи громадянської війни
Незважаючи на класову боротьбу, що безперервно ведеться нещадну, на хуторі ні на хвилину не зупиняється очолюване Давидовим творення нового життя. І якщо спочатку життя на хуторі він порівнює з мотором складної конструкції, то незабаром переконується, що реальність набагато складніше: “Хутір потрясали події, щодня приносив Давидову нові неприємності”.
Наближалася весна, пора сівби, а невирішених проблем ставало усе більше. Але в цій ситуації виявилися саме кращі якості більшовика: його організаторські здатності, мужність, твердість, витримка, уміння відповісти жартом на прояв несвідомості й свавілля. Голова колгоспу не тільки вчить людей, але й сам учиться в них. Це зустрічі й бесіди з козаками: розмова з візником Іваном Аржановим, ковалем Гнатом Шалим, зіткнення на нулі з Устином Рикалиним, з тактовним, розумним, але чітко провідну свою лінію Нестеренко, що була “споконвічним ставропольським хліборобом”, а тепер новим секретарем райкому
(1 votes, average: 5,00 out of 5)