Образ Свічки драмі І. Кочерги “Свіччине весілля”
Образ Свічки проходить через усю драму І. Кочерги “Свіччине весілля”. Автор показує, як з боротьби за право на світло розпочалася боротьба за волю, як із вогника свічі розгорілася пожежа народного повстання. Відштовхуючись від історичних документів, грамот литовських князів 1494-го і 1506-го років драматург у своїй уяві намалював цілком ймовірну картину боротьби киян за світло, оскільки вважав, що соціальна несправедливість, знущання, приниження людської гідності неминуче породжують протест і можуть стати причиною повстання гноблених.
Світло,
Не діжде він, щоб знов Ми як раби на замок працювали Та як кроти сиділи без вогню!
Особливе ж невдоволення викликає закон про заборону світла, який розцінюється ремісниками як намагання задушити, знищити духовне життя трударів, позбавити їх можливості спілкуватися між собою. Вже сім років живе Київ без світла, не святкують цехи своїх свят, немає ні вечорниць, ні зборів цехових, ні гулянок.
Хоч як співай, а потемки сиди, Бо світло заборонено світить! – виривається з самої глибини душі Коляндри. Коли робить, як ночі стали темні, І світло заборонено світить? – запитує пригнічений Чіп.
Навіть пісню неможливо заспівати, бо вона “непристойна”, бо ця пісня, “єсть злочинна і безбожна”, як каже писар Козеліус. Все це робиться для того, щоб роз’єднати, знесилити ремісників. Добре розуміючи справжню мету подібних законів, найсвідоміші з-поміж них – кожум’яка Чіп та золотар Передерій – закликають дати гідну відсіч тим, хто хоче позбавити ремісників волі.
Особливо ж вагомим є образ головного героя драми зброяра Івана Свічки. Це він добре знає життя і людей, це він дбає про інтереси громади, це він ладен віддати життя за загальну справу. Його мужність і висока людська гідність зумовлені усвідомленням власної причетності до справедливої боротьби народу за свої права, вірою в торжество волелюбних ідеалів. На кпини воєводи ув’язнений Свічка впевнено відповідає:
Немає в світі бурі, щоб огонь Могла задути вічний та правдивий! Свічка веде людей повернути “привілеї” свої: А не віддасть добром, то візьмем силою, Об заграву шляхетного їх замка Тоді засвітим наші каганці!
З Брояр знає, що потрібно боротися, бо без боротьби ніхто не віддасть грамоту князівську, ніхто не поверне світло і волю. І. Кочерга переконливо доводить, що народ береться за зброю у крайніх випадках, тоді, коли гноблення стає страхітливо жорстоким, принижується людська гідність трудівника, нех-тується його духовність, віра й мораль. Запитує доведений до краю Свічка:
…тільки що ж робить, Коли добром ніхто не дасть нам світла – Його здобути треба – не молить, Бо без борні нікчемні все молитви. І свічки мирної не варта та країна,
Що в боротьбі її не засвітила. Ці слова – ніби гасло, під яким ідуть на боротьбу ремісники. А що ж пани, та ще й чужі, литовські, що вони думають про народ? Вони заявляють:
…навіщо
Народу світло. Все одно вони Читати та писати не уміють, А решту можна й потемки робить.
Але наперекір усім панам та їхнім прихвос-ням здобуває Свічка князівську грамоту – “Хай буде світло!” Святкують люди Свіччине весілля, хоч і недовгою була їхня радість: забирають ватажка їхнього до воєводи. Але ніхто не в змозі звернути з обраного шляху Свічку, ніхто не зможе загасити вогонь, що здавна полум’яніє в серцях людей:
Немає в світі бурі, щоб огонь Могла задути вічний та правдивий, Задути можна свічку, загасить Пожежу навіть можна, навіть всі Жаринки найдрібніші затоптать, Але живий вогонь і в кремінці Чекає лиш, щоб ми його збудили,
– це слова Івана Свічки, який вже був загнаний у куток воєводою, але не був зломлений, як не була зломлена його дівчина Меланка. Не може не зворушити трагічний шлях дівчини від воєводиного замку до темниці, де чекає на смерть її наречений, шлях, коли вона береже більше, ніж власне життя, вогник свічі, який має врятувати життя Іванові: Чи є ж такая сила, Щоб свічку цю у мене загасила? Близькі вони своїми мріями, своїми думками, люблять людей, вірять у краще майбутнє. Тому й каже зброяр Свічка: Хоч не мені – для вільного народу Колись зоря займеться світова. Це зоря волі, зоря вільної від чужих панів Батьківщини, зоря світла, що зігріває серця простих людей, які зуміли здобути свої привілеї у жорстокій боротьбі з іноземцями, що знущаються з бідних ремісників. Адже є ще такі люди, в серцях яких відчувається “вільний лицарський дух козацтва”, хто взяв на себе нелегкий труд “шаблею і сохою далекі наші межі боронить”. П’єса І. Кочерги “Свіччине весілля” вчить любити нашу Батьківщину в минулому, теперішньому та прийдешньому, вчить віддавати всі сили, щоб вона з кожним роком все кращала.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)