«І свічки мирної не варта та країна, що в боротьбі її не засвітила» (за драмою «Свіччине весілля»)

Нашому народу судила історія – жити, перемагаючи ворогів. А ворогів, ой, як же рясно було в минулому землі нашої! Сунули вони чорним потопом, зваблені родючими Грунтами, багатством лісів і надр земних, достатком міст і сіл.

Дзвенів меч Ярослава в битвах з печенігами, водив Ігор Полки на половців, віки татарської неволі виніс наш народ, та зберіг свою душу. І ось прийшли в Київ литовські князі. Змучений віковим ярмом, обезкровлений і знесилений народ не зміг відразу дати їм відсіч, не зміг – але й не скорився.

Київ 1506 року. Це вже не оспіване

в «Ярославі Мудрому» світле, казкове місто, що сяє золотом і вогнями.

Київ похмурий і темний, бо люду заборонено навіть свічі світити – аби, мовляв, не запалити міста, а насправді для того, щоб відчули ремісники, трударі – «чорні люди», що вони – хлопи, темні, безправні та безсилі. Однак народ не примирився ні з темрявою, ні з неволею.

У п’єсі «Свіччине весілля» І. Кочерга показує, як з боротьби за право на світло розгорілася пожежа народного повстання.

Розгніваний ремісничий Подол протестує проти «насильства і притуги» гнівними вигуками: «Драпіжники!», «Гнобителі! Кати!», «Не діжде він, щоб ми йому робили!»,

«Доволі вже наругу цю терпіть!», «Хай світло дасть!». А ватажок і улюбленець цеховиків Іван Свічка твердо вирішує, що б то не було – здобути киянам право на світло:

Ні! Годі вже! Життя не пошкодую, А привілеї наші поверну. А не віддасть добром, то візьмем силою. Об заграву шляхетного їх замку, Тоді засвітим наші каганці! До Свічки і його побратимів-цеховиків приставлені воєвода, князь Ольшанський, литовські лицарі.

Який же темний і зловісний їхній світ, нехай і осяяний безліччю свіч! Іван Свічка сміливо висловлює воєводі протест проти заборони світла на Подолі і свавілля його слуг, а потім при сприянні Гільзи – дружини воєводи – здобуває князівську грамоту про скасування «темного закону» і передає його киянам. Тепер князівська грамота привілей в руках ремісників, і всі цехи готують урочисто відзначити шлюб Івана з Меланкою: На честь Меланки й Свічки Ми цехові засвітим свічки! А якщо хтось знов посміє перечити цьому, то:

Грудьми й мечем – од вітру і людей

Клянемся наше світло боронить!

А коли на мирне свято цеховиків свавільно вдирається озброєний загін драбів і Ольшанский заарештовує Івана Свічку, цеховики переконуються, що миром не добитися справедливості…

Свічка – не прихильник кровопролиття і спочатку старається переконати своїх супротивників у неправоті, та переконавшись, що мирні акції не допоможуть, Іван Свічка закликає весь трудовий Поділ до збройної боротьби, щоб силою утвердити правду в житті:

А тепер на приступ! До зброї всі! До волі! До борні! І за ним рушають на бій з ненависними гнобителями всі ремісники, бо вірять йому, шанують його світлий розум і благородні поривання. А цей юнак до сліз зворушує своїм благородством. Коли йому пропонують волю взамін на князівську грамоту, Свічка відповідає:

І справді, край? Звільниш мене, та й квит?

Погано ж ти рахуєш, воєводо,

Коли життя за грамоту даєш.

А хто мені поверне ту надію,

Пошану ту, що я колись бергз…

В моїй душі до того ж привілею. А коли йому загрожують страшною карою, він мужньо заявляє.

Я не боюсь ні смерті, ні тортур

І все ж тобі не загасити світла,

Що з тьми віків та через стільки бур

Проніс народ відважний і свободний. Іван Свічка переконаний: не тепер, то в майбутньому український народ здобуде і запалить свою свічку волі: «Хоч не мені – для вільного народу колись зоря займеться світова». Але за цю волю слід боротися, бо

… свічки мирної не варта та країна,

що в боротьбі її не засвітила…» Які пророчі слова… Довгий шлях і тяжкий пройшла наша Україна, як і кохана Івана Свічки Меланка, щоб зберегти свій вогник прагнення до волі, щоб в тяжких муках вибороти свою незалежність і зберегти її. І хочеться вірити, що цей вогник буде горіти ясно і освітлювати нашу дорогу, і зігрівати наші серця, єднати наші помисли й діяння.






Твір роздум над повістю шинель.
«І свічки мирної не варта та країна, що в боротьбі її не засвітила» (за драмою «Свіччине весілля»)