Образ Росії у віршах Єсеніна
Образ Росії у віршах Єсеніна складається з пейзажних замальовок, окремих сценок описів національних свят і звичаїв. У віршах Урятував-Клепиковского періоду батьківщина бачилася поетові “покійним куточком”, де “все благостно й свято”, вона з’являється безжурної й світлої у вірші “Об край дощів і непогоди”, де “Ковригой хлебною над зводом Надламаний твій місяць. За перепаханною нивою Малинова лобода. На гілці хмари, як зливу, Златится спіла зірка”.
На спокійний і умиротворений опис смиренної й благочестивої Русі
Якщо крикне рать свята:
“Кинь ти Русь, живи в раї!”
Я скажу: “Не треба раю,
Дайте батьківщину мою”.
Отже, на першому етапі творчості тема Батьківщини вирішується як безтурботний захват її красою, благоліпністю. У віршах про неї превалює мифопоетика,
Незважаючи на смутні картини життя й природи, що “обпечалили росіянку широчінь”, поет розуміє: “Це все, що кличемо ми батьківщиною”, і тому любить його з усією синовней жалістю й ніжністю:
Нездорове, кволе, низьке,
Водяниста, сіра гладь
Це все мені рідне й близьке,
Від чого так легко заридати…
При всій своїй любові до рідної землі, ліричний герой Єсеніна не відчував відповідного почуття. У своїй вітчизні він сам собі здавався “пасинком” і “безпритульним”, а після революції 1917 р. поет ще більше відчуває трагічний розрив між собою й батьківщиною. Повернувшись в “ту сельщину”, де жив хлопчиськом, ліричний герой зауважує, наскільки всі навколо перемінилося; він не може “розпізнати” батьківський будинок, не довідається свого діда. “Ах, милий край! Не той ти став, не той. Так уже і я, звичайно, став не колишній”,- з гіркотою констатує поет і усвідомлює себе зайвим у цих місцях: “Тут життя сестер, сестер, а не моя”. Але відразу, переборюючи сумні думки, ліричний герой, побачивши улюблені краї, готовий упасти на коліна (“Повернення на батьківщину”).
Смутна тема розладу, непотрібності своїй землі протягає й у вірші “Русь радянська”:
От так країна!
Якого ж я рожна
Репетував у віршах, що я з народом дружний?
Моя поезія тут більше не потрібна,
Та й, мабуть, сам я теж тут не потрібний.
Болісно переживаючи свій відрив від землі й народу, ліричний герой гірко посміхається над своїм положенням: “Ах, батьківщина! Який я став смішний. На щоки впалі летить сухий рум’янець. Мова співгромадян стала мені як чужий, У своїй країні я немов іноземець”.
Поет намагається прийняти нову Росію (“Приемлю все. Як є, усе приймаю”) і навіть, як би благословляючи, у публіцистично пофарбованих віршах звертається до молодого покоління: “Цвітіть, юні! І здоровішайте тілом! У вас інше життя, у вас інший наспів…”, але й при цьому він до кінця усвідомлює, що йому з ними не по шляху: “А я піду один до невідомих меж, Душею бунтующей навіки присмирнівши”.
И незважаючи на стан самітності, відчуття непотрібності й невідповідності новому часу, Єсенін не змінює собі й своєму відношенню до батьківщини. Як і у вірші “Гой ти, Русь…”, “Русь радянська” завершується жагучим визнанням щирої любові до рідної землі:
Але й тоді,
Коли на всій планеті
Пройде ворожнеча племен,
Зникне неправда й смуток,-
Я буду оспівувати
Всією істотою в поеті
Шосту частину землі
З назвою коротким “Русь”.
В 1925 р. у вірші “Незатишна рідка лунность” Єсенін знову вертається до теми Росії, але підходить до їй зовсім інакше, чим у розглянуті вище добутках. Тут раптом проявляються ноти, не властиві Єсеніну до тої пори: “Байдужий я став до халуп, И очажний вогонь мені не милий, Навіть яблунь весняну хуртовину Я за бідність полів розлюбив…”
“Байдужий”, “не милий”, “розлюбив” – от слова, які тепер виражають відношення поета до рідної сторони. Настільки ж негативне фарбування знаходять і епітети: місячне світло виявляється незатишної й сухотним, рівнини – навідну тугу, верби – усохшими, полючи – бедними… “Зовсім інші фарби на поетичній палітрі Єсеніна!” (22;111).
Звідки ж з’явився цей несподіваний поворот?
В 1922-1923 г. м. Єсенін зробив велику подорож по Європі й Америці. Досягнення індустрії на Заході не могло не впечатлить поета, і йому “здався смішний і безглуздим” той мир, у якому він жив раніше: “Згадав про “дим батьківщини”, про наше село, де чи ледве не в кожного мужика в хаті спить телок на соломі або свиня з поросятами, згадав після германських і бельгійських шосе наші непролазні дороги й став лаяти всіх чіпляються за “Русь”, як за бруд і вошивість. Із цього моменту я розлюбив жебрачку Росію”.
От звідки виросло нове відношення Єсеніна до Росії. Поет хотів, щоб його батьківщина з жебрачці й убогій країні перетворилася в сильну й потужну державу, що могла б состязаться рівнем розвитку із західними державами. І як закляття звучить кінцівка вірша, у якій герой звертається до своєї батьківщини:
Польова Росія! Досить
Волочитися сохою по полях!
Убогість твою бачити боляче
И березам, і тополям
Я не знаю, що буде із мною…
Може, у нове життя не годжуся,
Але й все-таки хочу я стальною Бачити бідну, жебрачку Русь
Від оспівування патріархальної Росії Єсенін наприкінці творчого шляху приходить до усвідомлення: щоб не відстати від часу, Росії необхідно стати “потужної” і “сталевий”. Можливо, тут знаходить своє завершення спор Єсеніна із самим собою, із трагічним сприйняттям протиріч між містом і селом, настільки проникливо втіленому в образі красногривого лоша, що програло змагання з паровозом:
Милий, милий, смішний дурило,
Але куди він, куди він женеться?
Неужель він не знає, що живих коней
Перемогла сталеві кінноти?
В 1920р. маленьке лоша було для нього “наочним дорогим вимираючим образом села”, і говорив він про це із щемливим смутком у листі до Євгенії Лифшиц: “Торкає мене в цьому тільки смуток за уходящее миле рідне звірине”. У цьому ж вірші поет проклинав непорушну силу мертвого, механічного: “Чорт би взяв тебе, кепський гість!” і затверджувала: “Наша пісня з тобою не зживеться…” По закінченні ж чотирьох років він зрозумів необхідність того, що “польова Росія” повинна перетворитися в “сталеву” державу. Ще в “Стансах” (1924) ліричний герой, повний “дум про индустрийной моці”, готовий був клястися “чистим серцем”, що “ліхтарі пречервоній зірок у Баку”, і, як би обтрушуючись від патріархальщини, заявляв: “Досить із нас Небесних всіх світил – Нам на землі Влаштувати це простіше…”
Здавалося б, все однозначно і ясно. І проте не можна не визнати наявність протиріччя в поетичній свідомості Єсеніна цього періоду.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)