Образ матері-страдниці в поемі Анни Ахматової “Реквієм”
Хотелось би всех поименно назвать да отняли список, и негде узнать. А. Ахматова
Роки сталінських репресій були жахливим періодом у житті радянського народу: мільйони кращих людей оголошувалися “ворогами народу, зникали безслідно, потрапляли у в’язниці. Про них можна було говорити лише пошепки, від рідних “ворогів народу” відверталися. Не минула ця гірка чаша і сімю Анни Ахматової. Ще 1920 р. був розстріляний більшовиками її перший чоловік М. Гумільов, відомий російський поет, у минулому офіцер царської армії. 1935 р. за “антирадянську”
Зображуючи всенародну трагедію, Ахматова персоніфікує образ народу в образах матері і сина. Насильницький розрив між ними призводить до порушення гармонії
Приговор… И сразу слезы хлынут,
Ото всех уже отделена,
Словно с болью жизнь из сердца вынут,
Словно грубо навзничь опрокинут,
Но идет… Шатается… Одна.
Горе матері настільки безмежне, що вона дивиться на нього немов відсторонено, їй не віриться, що вона зможе все витримати. І лине над закутою страхом горем країною крик душі матері:
Семнадцать месяцев кричу,
Зову тебя домой,
Кидалась в ноги палачу,
Ты сьн и ужас мой.
Життя матері без сина втрачає свій сенс, мабуть, легше було б померти, ній терпіти таке горе. Та вона знаходить у собі мужність іти цим хресним шляхом, як колись Богоматір супроводжувала свого сина в його стражданнях. Через це органічно вплітається в поему розділ про страту Ісуса Христа:
Магдалина билась и рыдала,
Ученик любимый каменел,
А туда, тде молча Мать стояла,
Так никто взглянуть и не посмел.
Коли розіп’яли Ісуса, то навіть ті, хто кричали: “Розіпни його, розіпни”, не сміли поглянути на Матір, бо її страждання – то найбільше лихо на землі.
Страх втратити сина робить щасливі, теплі материнські обличчя застиглими, скорботними. Героїня поеми на власні очі бачила,
…как опадает глица,
Как из-под век проглядывает страх,
Хак клинописи жесткие страницы
Страдание выводят на шеках,
Как локоны из пепельных и черних
Серебряными делаются вдрут…
Поминаючи всіх померлих в епілозі поеми, автор зосереджує увагу на образі матері як узагальненому образі всіх жінок. Вони різні зовні, за характером, за силою волі, але всіх їх поєднало одне горе, спіткала одна доля. У кожній із них Ахматова віднаходить щось своє, а в собі – кожну з них:
Для них соткала я широкий покров
Из бедных, у них же подслушанных слов,
О них вспомишю всегда и везде,
О них не забуду и в новой беде…
Правдивий твір Ални Ахматової про життя радянського народу в 30-ті роки XX ст. зміг вийти друком на її батьківщині лише 1988 р., коли минуло вже багато років після смерті автора поеми.
“Реквієм”, написаний у 1935-1940-х рр., жив незвичайним життям – лише в серцях і в пам’яті людей, яким поет таємно, пошепки довірив “слово” правди про смертну епоху і про живу людську душу, яку не можна вбити.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)