“Я була тоді з моїм народом…” (Мої роздуми над поемою А. Ахматової “Реквієм”)

Три сторінки у “Роман-газеті”. Чверть століття – за датами, що стоять за віршованими рядками. Ще понад чверть століття мовчанки про цей твір. Така трагічна, моцартівська, назва – “Реквієм”.

Я завжди уявляла собі цю жінку витонченою (портрет Модільяні!), дещо погордливою. Вишуканістю, літературним снобізмом віяло від її перших ліричних збірок – ще б пак, освіта, виховання, належність до інтелектуальної еліти, початок століття, любов Гумільова… Хоч усе це: освіта, виховання, належність до інтелектуальної еліти початку XX

століття, любов Гумільова – і визначило таку долю. її долю, долю її дити ни, тему її творчості. Поеми, що зростала чверть століття, народжуючись з болю й страждань, з коротких нотаток щоденника, із тривалих роздумів, з відчайдушного плачу та спокійних, твердих рядків поетичного заповіту. А життя її авторки, переростаючи, виходячи за рамки конкретної біографії Анни Ахматової, стало рядками історії країни, що коріннями вросло у глибоку її давнину.

Починалося з короткого питання-наказу в єдиному прозаїчному уривку (“Замість передмови”): “А це ви можете описати?” – і щось схожого на посмішку після її клятви: “Можу”.

Після цього не можна було відступити.

Это было, когда улыбался

Только мертвый, спокойствию рад,

И ненужным привеском болтался

Возле тюрем своих Ленинград…

Звезды смерти стояли над нами,

И безвинная корчилась Русь

Под кровавыми сапогами

И под шинами черных “марусь”.

Три роки між двома строфами. Три роки, пов’язані із страшенними чергами, то освітлені надією, то обпалені відчаєм. Три роки, протягом яких все ж ніяк неможливо було повірити, що це – її доля, її життя, настільки божевільним здавався той світ.

Эта женщина больна,

Эта женщина одна.

Муж в могиле, сын в тюрьме,

Помолитесь обо мне.

Нет, это не я, это кто-то другой страдает.

Я бы так не могла, а то, что случилось,

Пусть черные сукна покроют,

И пусть унесут фонари…

Може, її чорні вишукані сукні й були колись передчуттям цієї жалоби? Мабуть, безтурботна юність, щасливі роки дівочості дали змогу витримати…

Тугі російська історія: “Буду я, как стрелецкие женки, Под кремлевскими башнями выть”, – і молитва, і звичайно ж, Пушкін.

Мабуть, уривок його рядка “каторжные норы” зовсім не випадково взятий у лапки, тому що у головного поета її життя потім іде “темницы рухнут”?

Надія жевріє, хоч строфа за строфою, тобто рік за роком, повторюється образ великої жертовності:

О твоем кресте высоком

И о смерти говорят.

Може, є для неї два життя: реальне – з чергами до віконця в’язниці з передачею, до приймалень якихось урядовців, з німим плачем на самотині, і вигадане – де у думці, у пам’яті вони живі й вільні?

И упало каменное слово

На мою еще живую грудь.

Ничего, ведь я была готова,

Справлюсь с этим как-нибудь.

Меня сегодня много дела:

Надо память до конца убить,

Надо, чтоб душа окаменела,

Надо снова научиться жить… –

Так починається строфа-главка з 1939 року, і назва її – “Вирок”.

Але найголовніша, на мій погляд, глава цієї поеми – “Розп’яття”. Незважаючи на епіграф з Біблії, її зміст значно ширший і від конкретного епізоду з життя поетеси, і від біблійного сюжету. Він стає символом, бо що ж може перевершити святу материнську любов та її страждання за муки дитини:

А туда, где молча Мать стояла,

Так никто взглянуть и не посмел…

Мабуть, саме після цього пережитого поет дає собі право на цей епілог-узагальнення, епілог-заповіт, епілог, який за обсягом займає майже третину всієї поеми:

И я молюсь не о себе одной,

А обо всех, кто там стоял со мной…

Для них я соткала широкий покров

Из бедных, у них же подслушанных слов,

О них вспоминаю всегда и везде,

О них не забуду я в новой беде…

Ахматова, яка завжди цінувала і відстоювала свою поетичну індивідуальність, своє суто жіноче обличчя, знову створює, як провіщає, образ страждання:

И если зажмут мне измученный рот,

Которым кричит стомильонный народ…

Навіть це скорочене “стомильонный” теж, мабуть, не тільки заради рими – саме так вона могла чути це слово у чергах.

А если когда-нибудь в этой стране

Воздвигнуть задумают памятник мне, –

Починаються карбовані рядки, майже по-пушкінському урочисті, – поетеса заповідає поставити його

…здесь, где стояла я триста часов

И где для меня не открыли засов.

Затем, что и в смерти блаженной боюсь

Забыть громыхание черных “марусь”.

Забыть, как постылая хлопала дверь

И выла старуха, как раненый зверь.

Цього не можна забути, вона не має права забути заради тих, що стояли з нею поруч, тих, що так і не повернулися із в’язниць і таборів. Це заради них звучать скорботні й горді у своїй скорботі й жалобі рядки “Реквієму” – за чоловіком та сином, за своєю долею страждаючої жінки й матері, за чорними годинами батьківщини.






Твір на тему похід у театр.
“Я була тоді з моїм народом…” (Мої роздуми над поемою А. Ахматової “Реквієм”)