Образ автора у романі О. С. Пушкіна “Євгеній Онєгін”
О. С. Пушкін – не тільки оповідач, автор роману, але й один з героїв добутку. Це надає описуваним подіям незвичайну вірогідність, змушуючи читача повірити в реальність персонажів роману, як реальний образ його авторО. Автор як персонаж надає роману незвичайний ліризм. Він незримо присутній на сторінках роману під час усього оповідання, періодично з’являється як діючу особу описуваних подій. Автор – живий, повнокровний персонаж зі своїм характером, світовідчуванням, ідеалами. Несподіванка вторгнення автора в події роману органічна,
Присутність образа автора ми зауважуємо із самого початку роману, наприклад, поет підкреслює типовість отриманого Онєгіним утворення, більше того, включає в це соціальне середовище й себе.
Пушкін усіляко відстоює свою, незалежну від головного героя оцінку подій, життєвих цінностей, протиставляючи пересиченню Онєгіна театром замилування їм, називаючи театр “чарівним краєм”, холодному
Люблю її, мій друг Ельвіна, Під довгою скатертиною столів, Навесні на мураві лугів, Узимку на чавуні каміна, На дзеркальному паркеті зал, У моря на граніті скель. Автор тут легковажний, цілком у дусі “світла порожнього”, типовий завсідник столичних балів. Але відразу ж треба спростування: так, він не ідеальний, витрати виховання, середовища, способу життя петербурзької аристократії й на нього наклали відбиток. І все-таки автор досить складний, неоднозначний, він уміщає в собі поряд зі світською безцеремонністю глибину й витонченість почуттів: Я пам’ятаю море перед грозою: Як я заздрив хвилям, Що Біжать бурхливої чередою, З любов’ю лягти до її ніг! Як я бажав тоді із хвилями Торкнутися милих ніг вустами!
Щоб освітити його, знадобилися грозові блискавки, а не свічі бального залу, і під ноги улюбленої кинутий скелястий берег Криму, а не дзеркальний паркет. Поет набагато вище слабостей, поверхневих захоплень, внутрішній мир його багатий, різноманітний. Переборовши привабливість аристократичного середовища, автор піднявся над нею, звільнившись від вульгарності, порожнечі й одноманітності світського способу життя, і на цьому грунті зійшовся з Онєгіним: Умов світла скинувши тягар, Як він, відставши від суєти, З ним подружився я в той час… Я був озлоблений, він похмурий; Страстей гру ми знали обоє; Томіла життя обох нас; В обох серцях жар згас…
Однак Пушкін неодноразово підкреслює, що ототожнювати його з Онєгіним недоречно: правда, критичне сприйняття дійсності, протест проти вульгарності, бездуховності, пошук суспільних ідеалів, прагнення реалізувати себе, щоб не “дивитися на життя, як на обряд” дуже зближає автора й Онєгіна.
Автор ширше, Онєгіна, він знаходить джерело радості в тім, його іронічний Євгеній може навіть не помітити. В Онєгіна відсутнє поетичне сприйняття миру, Пушкін і в годинники серцевої самітності випробовує повноту вражень, творчий підйом: Пройшла любов, з’явилася муза, И прояснився темний розум. Вільний, знову шукаю сполучника Чарівних звуків, почуттів і дум; Пишу, і серце не тужить…
Відчуття таїнства природи, її гармонії й краси, усвідомлення сприятливого впливу її природності й величчя також відрізняє автора від Онєгіна: Квіти, любов, село, ледарство, Полючи! Я відданий вам душею. Завжди я радий помітити – різницю Між Онєгіним і мною… Автор дуже любить Тетяну, її замислену мрійність, глибину й сталість почуттів, напруженість щиросердечного життя – так, це його, , ідеал жінки, він навіть ототожнює її зі своєю музою: И от вона в саду моєму З’явилася панянкою повітової, Із сумної думою в очах, Із французької книжкою в руках. Дуже доброзичливо ставиться автор до романтично захопленого Ленському, волелюбні настрої якого й віра у святість і всеперемагаючу силу теперішньої дружби здаються зліпком юнацького портрета Пушкіна. Але автор давно пережив період захоплення романтизмом, і тепер іронічно підкреслює пишномовність модної літературної течії, його відірваність від дійсності.
Правда, до іронії підмішується й гіркота від безповоротності часу: Упокорилися ви, моєї весни Пишномовні мечтанья, И в поетичний келих Води я багато підмішав.
Просто й строго викладає автор свій художній маніфест: відбиття життя, її повсякденної прози. Інші потрібні мені картини: Люблю піщаний косогір, Перед хатинкою дві горобини, Хвіртку, зламаний забір… Образ автора, що виникає на сторінках роману, – живою, шукаючою, щирою, мрійливою й іронічний, – цікавий своєрідністю особистості, оригінальністю поглядів, доброзичливістю до героїв. Ми стежимо за його долею з неменшим інтересом, чим за долями головних героїв добутку.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)