Лірика історії (про поезію О. Мандельштама)

У листі Мандельштама до Тинянову є слова: От уже чверть століття, як я, заважаючи важливе із дрібницями, напливаю на російську поезію, але незабаром вірші мої зіллються з нею, дещо змінивши в її будові й складі

Нічого не скажеш усе здійснилося, усе збулося. Немов алмаз на склі, немов різцем по камені мандельштамовское слово перебороло матерію часу й стало культурою. Про себе Мандельштам говорив так: Ми смисловики. Його вірші щільні й тягучі, і зір втрачає опору серед очманілих образів. Хочеться читати, а не розуміти. Хочеться вірити в чистоту

поетичного мислення й безглуздість слова

Золотавого меду струмінь із пляшки текла

Так тягуче й довго, що мовити господарка встигла:

Тут, у сумній Тавриді, куди нас доля занесла,

Ми зовсім не нудьгуємо, і через плече подивилася

Усюди Бахуса служби, начебто на світі одні Сторожі й собаки, ідеш, нікого не помітиш. Як важкі бочки, спокійні котяться дні. Далеко в курені голосу не зрозумієш, не відповіси

Але, прочитавши це один, два, три рази, раптом розумієш, що тебе обдурили. Що все у віршах: і блаженні слова: Ленор, Соломинка, Лигейя, Серафита, і прозора весна Петрополя, і блакитноокий пунш зими, і тисяча бочок інший

манделинтаммовской мішури все зв’язано й пронизане наскрізь думками поета. Просто він так думає. У нього так улаштована голова. Він така людина. Він часто буває образливо культурний. І тоді його вірші доводиться читати російською мовою зі словником. Так відбувається пізнання миру. Поет відчиняє вікна, і вид з них захоплює. Будь-який предмет з інвентарю буття дає йому привід міркувати, будувати нескінченні ланцюжки асоціацій. Так Феодосія нагадує йому про Венецію, де поет, втім, ніколи не був, ластівка про Психее-жизни, а влада огидна, як руки брадобрея.

Мандельштам відчуває й мислить немислиме й що не відчуває, а саме єдність і щільність миру в його історії. Усі досяжні, все близко, відкрий душу й простягни руку

ПРО, якби повернути й видючих пальців сором,

И опуклу радість узнаванья.

Я так боюся риданья Аонид,

Тумана, дзенькоту й зиянья.

А смертним влада дана любити й дізнаватися,

Для них і звук у персти проллється,

Але я забув, що я хочу сказати,

И думка безтілесна в чертог тіней повернеться

Заклопотаність Поета призначенням культури й історії приводить його до думки про прозорість їхніх змістів. Усяка подія, розташована в історії або культурі, доступно. Мандельштам вільно використає предмети й образи різних епох і цивілізацій для оформлення власних ідей. Іноді йому представляється, що він не вільний у своїй творчості, що він співає чужі вірші:

И не один скарб, бути може,

Минаючи онуків, до правнуків піде,

И знову скальд чужу пісню складе

И як свою неї вимовить

Поезія Мандельштама нагадує чарівний ліхтар, за допомогою якого оживають, починають рухатися й дихати образи історії. Він щирий співак цивілізації. Навіть природа в його віршах знаходить урбанизированние форми, здобуваючи при цьому якась додаткова, імперська велич:

Природа той же Рим і відбилася внем.

Ми бачимо образи його цивільної моці

У прозорому повітрі, як у цирку блакитному,

На форумі полів і в колонаді гаю

Одне доповнює й оттеняет інше. Природа, розчиняючись в історії, створює в ній нові орнаменти й символи. А людина читає їх, пролистивает, забуває й згадує, грає в них, як дитина у свої іграшки. Не місто Рим живе серед століть, / А місце людини у всесвіті. Рим для поета вершина й осередок цивілізації. Він середовище перебування, місце й зміст людини. Він один із центральних символів у поезії Мандельштама. Його риси мають і Петербург-Петрополь, і Феодосія, і Москва. Він особливий стан душі, не сам мир, але тільки погляд на нього, пофарбований мрачноватими й величними тонами. Мандельштам у своїй поезії ніколи не опускався до пафосу. Його муза звучить урочисто й карбовано й ніколи пафосно. Інстинкт співака не дозволяв йому сфальшувати в жодному вірші

Сестри вага й ніжність, однакові ваші прикмети

Медунка й оси важку троянду ссуть

Людина вмирає

Пісок остигає зігрітий,

И вчорашнє сонце на чорних носилках несуть

Що дійсно відрізняє Мандельштама від всесвітнього образа поета XX століття, так це безприкладний подвиг осмислення історії й цивілізації як єдиного нескінченного, але спресованого страшним тиском інтелекту, процесу. Тому Мандельштама так заманливо розуміти й так важко тлумачити. От як пояснює це Арсеній Тарковский:

    Там у віршах пейзажів мало, Тільки нетяма вокзалу И театру метушня, Тільки люди як потрапило, Ринок, черга, в’язниця. Життя, мабуть, наболтала, Наплела доля сама.

    Осип Мандельштам виріс і довгі роки жив у Петербурзі, але віршів, присвячених цьому місту, у нього не так багато. Однак деякі з них відомі, наскільки можуть бути відомі вірші довго, що перебував у забутті автора

    Петербург Мандельштама з’являється часто зі своєї зовнішньої сторони, оскільки авторові властиве занурення в архітектурну тематику. У нього є вірша, як би що знову вишиковують на папері відомі спорудження: собор Паризької Богоматері й храм Айя-София. Першим архітектурним згадуванням про Петербург став невеликий вірш про Казанського соборі (соборі-велетні), де мало приділено уваги зодчеству, але зате звучить думка про доброчинність змішання культур (росіянці й італійської). Це зрозуміло: Казанський собор дуже нагадує римський собор Петра й Павла, а Риму Мандельштам присвятив чималу частку своїх створінь. Вірш про Казанського соборі стало передоднем циклу Петербурзькі строфи. Назва це носить лише один вірш, але за ним треба ряд безіменних, які гідні бути об’єднаними під таким ім’ям

    У Петербурзьких строфах знову незмінна тематика, пов’язана з архітектурою. Тут навколо образа всім знайомого лаконічного ампіру (Над жовтизною урядових будинків…) кристалізується соціальна архітектура всієї Росії, а крізь сучасність просвічує пушкінська епоха (дивак Євгеній). Таке змішання епох характеризує думка Мандельштама про єдність часу усередині культури. Культура, як відомо, була ідеалом поета, його творчість була спрямована на відродження й зміцнення культурних традицій

    Потім у збірнику Камінь (першому збірнику поета), складеному в хронологічному порядку, треба ще кілька віршів, де в кожному рядку з’являється Петербург, незмінний, такий же, яким був до Мандельштама й залишився після нього: Петра созданье, Мідний вершник і граніт…, …вітер західний з Неви. Нева, видимо, була особливо дорога серцю поета або міцніше всього пов’язана з образом самого міста. У кожному разі вона не раз згадується в белее пізніх добутках, на відміну від архітектурних споруджень, їм поет присвячував не більш ніж по одному вірші

    Для Мандельштама дуже характерний вірш Адміралтейство. Тут звучить акмеїстична формула: …краса не примха напівбога, а хижий окомір простого столяра. Явна паралель із поетом, що зі слів-каменів створює свою лірику. Ця ідея звучить протягом усього раннього періоду творчості поета. Що стосується безпосередньо Адміралтейства, то в чотирьох строфах автор зумів цілком реалистично відтворити вигляд будинку, і этоудивительно при тім небагатому наборі слів і образів, що він використав. Цікавий задум вірша: подолання часу переходить у подолання простору, розкриваються три виміри, відкривається п’ята стихія, не космічна, а рукотворна краса. При читанні виникають мимовільні асоціації з Пушкіним (Люблю тебе, Петра створіння…), що в жодному разі не позбавляє вірш Мандельштама самобутності

    Є в Мандельштама й вірш, присвячений Исаакиевскому собору. У ньому пролунали ті міркування, які змусили Мандельштама відмовитися від еміграції. Він распрощался з Римом і Константинополем заради Петербурга, заради Исаакия. Тому що не в іноземні собори, а саме в рідний Исаакиевский…тягнеться дух у часи тяжких лих. Тут збереглася щира віра

    У більше пізніх віршах Петербург у Мандельштама перетворюється в Петрополь. У цьому відчувається щось антично-пушкинское. Але, незважаючи на зміну найменування, місто залишається тим же. Всі так само б’ється об граніт Нева, всі ті ж коштують величні будинки, собори, всі нові приходять весни. Однак у відношенні Неви з’явилися нової, дивні, нотки:

    Але, як Медуза, невська хвиля

    Мені отвращенье легеня вселяє

    Всі ці ліричні міркування нерозривно пов’язані із тривогою за державу, за наступність культурної єдності. Мандельштам упевнений умирає сам Петербург:

    У Петрополе прозорому ми вмремо,

    Де панує над нами Прозерпина.

    Ми в кожному подиху смертне повітря п’ємо,

    И щогодини нам смертний час

    Цей зворушливий вірш говорить про трепетному, глибокому, неизбивном почуття до рідного міста. Сюди поет, де б не був, прагне як у тиху гавань, як у надійне пристановище (У Петербурзі ми зійдемося знову…, Я повернувся у своє місто, знайомий до сліз…).

    Вірша про Петербург потрібно відшукувати в лірику Мандельштама по крупицях, оскільки вони розкидані в часі. Але зібрати їх воєдино не так вуж важко, оскільки вони займають дуже невелику нішу в його творчості. Петербурзькі вірші найчастіше продовжують улюблену архітектурну тематику Мандельштама, але за одами зодчеству чуються любов до рідного міста й відданість йому






Для чого гренуй приходив у цей світ.
Лірика історії (про поезію О. Мандельштама)