Масштабність любовних почуттів ліричного героя В. Маяковського

Коли ведуть розмову про любовну лірику XX століття, Маяковського або не згадують зовсім, або згадують в останню чергу. Навіть іноді дивуються: як це, Маяковський – агітатор, горлач, ватажок і раптом кохання! Якось “не вписується” у деяких це поняття в образ…

Я дещо заздрю тим, хто вперше відкриє для себе сторінки його ранніх, “непрограмних” колись віршів і поем, тобто відкриє для себе нового Маяковського, великого і в боротьбі, і у ненависті, і в коханні, Маяковського, який вимірює любов великими масштабами – “громада-любов”:

На

мне с ума сошла анатомия:

Сплошное сердце – гудит повсеместно.

Він навіть одній з ранніх своїх поем дасть назву “Люблю!” Його кохання не просто безмежне – космічне.

Послушайте!

Ведь, если звезды Зажигают –

Значит – это кому-нибудь нужно? Значит – это необходимо,

Чтобы каждый вечер

Над крышами

Загоралась хоть одна звезда?!

Кохання, що виростає до зірок, охоплює все навкруги, розчиняючи і підіймаючи твою душу, кохання, без якого ні жити, ні дихати, ні творити.

До речі, майже неможливо сказати, де закінчується ліричний герой і починається сам поет.

“Мне

ни один не радостен звон, Кроме звона твоего любимого имени”. Вірш так і названо іменем коханої – “Лілічка”.

Це не лише безмежна ніжність, щирість – це якась відкритість душі, чутливої, глибоко вразливої, дійсно великої в усіх проявах своїх почуттів:

Дай хоть

Последней нежностью выстелить твой уходящий шаг.

“Лилечка”

Имя твое я боюсь забыть, как поэт боится забыть какое-то

В муках ночей рожденное слово, величием равное Богу.

Тело твое

Я буду беречь и любить, как солдат,

Обрубленный войною,

Ненужный, ничей,

Бережет свою единственную ногу.

“Облако в штанах”

Недарма ж саме у Маяковського, причому не пародійно, а всерйоз з’явиться пушкінський образ:

Я сейчас же

Утром должен быть уверен, что с вами днем увижусь я.

“Юбилейное”

Кохання у Маяковського зростає до символу, до узагальнення:

Любить –

Это с простынь,

Бессонницей рваных,

Срываться,

Ревнуя к Копернику…

Але найголовніше, що мене приваблює у любовній ліриці Маяковського – це його велика вимогливість у коханні. Вимогливість до себе, до свого почуття, до коханої. Бажання бути гідним дійсно високої любові.

Не поймать меня

На дряни, на похожей паре чувств, Я ж

Навек

Любовью ранен – еле-еле волочусь.

“Письмо товаришу Кострову из Парижа о сущности любви”

” Життя поета, його вибір свого шляху, своєї долі визначає вибір кохання. Не можна розділити життя на громадське й особисте – це сплавлене у самому серці:

В поцелуе рук ли,

Губ ли, в дрожи тела

Близких мне красный

Цвет

Моих республик

Тоже

Должен

Пламенеть.

“Письмо Татьяне Яковлевой”

Кохання живе поруч у найскрутніші часи, дає змогу не тільки перемогти труднощі, але й посміхнутися над ними:

Не домой,

Не на суп,

А к любимой в гости,

Две морковинки несу

За зеленый хвостик.

Я много дарил

Конфет да букетов,

Но больше всех

Дорогих даров

Я помню

Морковь драгоценную эту

И полполена

Березовых дров…

Може, саме тому й віриш, коли поет каже: “Я землю эту люблю!” Починаєш сприймати Маяковського не плакатно-далеким, не бронзовим пам’ятником, а живим сучасником, людиною, що вміє страждати й засвічувати зірки, людиною, яку бентежить високе й вічне.

В ночи Млечпуть серебряной Окою,

Я не спешу, и молниями телеграмм

Мне незачем тебя будить и беспокоить…


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5,00 out of 5)

Масштабність любовних почуттів ліричного героя В. Маяковського