Любов до природи в “Мисливських усмішках” Остапа Вишні
Доля талановитого, гордого і чесного гумориста Остапа Вишні була трагічною. Він потрапив під страшний прес сталінського беззаконня і на десять років був засланий у північні концтабори. Зберігся табірний щоденник.
Ознайомлення з цим документом дає підстави стверджувати, що вижити в складних табірних умовах Остапу Вишні допомогло співчуття до людського страждання і незгасима любов до рідного краю: “Блискавками іноді пронизують мозок такі думки: чи побачу коли ще яблуню в цвіту? Чи стоятиму ще коли-небудь на могилі й дивитимусь на море
Остап Вишня любив рідну землю так сильно, що це відчуваєш у його творах навіть тоді, коли йдеться про речі, здавалося б, дуже далекі від цього високого поняття. Що вже говорити про “Мисливські усмішки”, які викликали особливу любов читача. Здається, “Мисливські усмішки” – це єдиний у літературі випадок,
Мисливські усмішки можуть збагатити знанням про природу, розкрити у звичайному кленовому листкові цілий світ із його радощами і трагізмом, виховати повагу до всього живого на землі, навчити щиро й незрадливо любити свій рідний край із його рослинами, птахами і тваринами, з його полями й лісами, з його людьми, добрими душею і чистими помислами.
Кожне природне явище в уяві письменника має свою душу. Навіть осінній кленовий лист проживає своє таємне життя. З суму він жовтіє, а з туги кривавиться. А коли відривається від рідної галузки, падає на землю. Йому не хочеться вмирати, лежати і тліти серед своїх завмерлих товаришів, тому він кружляє на галявині. “Останнім конвульсійним рухом він поривається вгору до світла, до сонця, що так пестило його, так голубило”. Але все в цьому світі має кінець. Життя покидає лист, він падає на землю і затихає. А навесні на його місці з’явиться молодий лист, зелений, “він з вітром розмовлятиме, хапатиме жилками своїми сонячний промінь, під дощем купатиметься й росою умиватиметься”. Народиться цей листок лише для того, щоб потім умерти. Так і життя людське. Ми приходимо у світ, радіємо сонячному промінню і дощу, народжуємо своїх дітей, але колись життя все одно залишить наші тіла. Мабуть, тому і любив Остап Вишня природу: вона є невичерпним джерелом для філософського осмислення буття.
Унікальними “Мисливські усмішки” є і за жанровими ознаками: це своєрідний синтез народного анекдоту з пейзажною лірикою в прозі. На крилах ліризму підноситься те, що складає особистісну сутність людини – її любов до рідної землі, до свого народу, до мови й культури.
Звісно, невдячне заняття – протиставляти одного письменника іншому. Але, мабуть, нічого поганого немає в прагненні зіставити творчість різних літераторів, якщо за умовну “точку відліку” брати найвищі досягнення літератури в тому чи іншому жанрі.
Сам письменник не вважав свою творчість зразковою. Він чудово знав світову й вітчизняну літературу, були в нього улюблені письменники, їхні імена часто згадуються в усмішках Остапа Вишні й навіть обіграються деякі епізоди чужих творів. Такі вкраплення у художню тканину сприймаються як веселий жарт – з одного боку, а з іншого – свідчать про майстерність гумориста. “Панський тоді той садок був. Липами весь обсаджений. Великими-великими липами. І був тоді місяць май. І липове листя ледь-ледь тільки розтулилося, обгорнуло віти і потихесеньку-потихесеньку шепотить. А місяць на липи ковшами золото сипле. І цвів бузок, і конвалії цвіли. І солов’ї, а солов’ї! Щось неймовірне! Особливо мені врізався втямки один. Він не співав, він ридав над своєю коханою, що десь недалечко від нього, під кущем, обгорнула своїм тепленьким тільцем шоколадні яєчка”. Важко не погодитися – це справжня пейзажна лірика в прозі. Здається, а що тут важкого: взяв вірш П. Тичини, переповів його власними словами, додав деякі нові сюжетні елементи – і вийшов такий собі смішний пейзажний малюнок. Але подивімося уважніше: скільки чистоти, щедрості, ніжної любові вклав письменник у ці слова: “І кожне оте його “люби!”, кожне його “цілуй!”, вилітаючи з гарячих солов’їних грудей його, обгорталося пахощами бузку й конвалій і віночком квітчало трепетне серце його коханої, що гріла під кущем майбутніх солов’яток своїх”. Римована поезія П. Тичини сприймається як величний гімн кохання, прозова лірика Остапа Вишні – гімн рідній природі. У словах гумориста звучить і радість, і естетичне задоволення від спілкування з природою, і занепокоєність її майбутньою долею.
Отже, оповідач “Мисливських усмішок” – це мисливець тієї рідкісної вдачі, який виходить на полювання не з наміром убити, а, навпаки, з метою уникнути насильства над природою. Нині, коли людство стоїть на грані екологічної катастрофи, з особливою силою відчуваєш прозорливість Остапа Вишні, який ще в середині двадцятого століття почав боротьбу з губителями природи: “Тільки не захоплюйтесь дуже… Убили десятків чотири або п’ять і йдіть собі додому… Не треба обов’язково п’ятсот чи тисячу! То дуже багато… А так – одну на борщ, а одну на смаженину – з яблуками чи з брусничним варенням, – і буде з вас!”
В авторській передмові, написаній ще за чотири роки до виходу “Мисливських усмішок” у світ, письменник підкреслював нерозривну єдність мисливської пристрасті із синівським ставленням до рідної землі: “Мисливський і рибальський спорт дає нам фізичну силу, розвиває в нас любов до рідної природи, учить нас любити і пташку, і звірятко, і деревце, і квіточку. Любіть, дорогі друзі, охоту, а ще більше любіть природу, бережіть її, охороняйте її”. Згадаймо, наприклад, опис зимового полювання з усмішки “Лось”. Досвідчений мисливець радить своєчасно “приладнати всі оті причандали”: їжу, сіль, сокиру. Обладнавши все як слід, необхідно надягти лижі, запрягтися в саночки і вирушити у незабутню подорож-полювання. Якщо пощастить, ви швидко знайдете сліди лося. Треба бути обережним, бо звір за вітром почує вашу присутність. З усмішкою мисливець описує своє полювання, але нас, читачів, захоплюють не стільки його дії, скільки його замилування, зачарування зимовим лісом: “Перескакують з гілки на гілку білочки, зривається з густої ялинки глухар, пищить рябчик…”
Подальші поради мисливця далекі від возвеличення краси і гармонії природи: “Ви підводитесь і стріляєте. Лось – мертвий, а ви поки ще живий… Тоді ж білуйте, соліть м’ясо…” Тонка іронія відчувається в цих порадах, а сама перемога над твариною здається безглуздою забавкою, адже навіть голову з рогами вбитого лося подіти нікуди. Мисливські трофеї не дарують задоволення, якщо ти чітко усвідомлюєш злочинність своїх дій. Ці слова відбивають головний пафос мисливських усмішок і перегукуються зі словами видатного українського письменника Олеся Гончара. У романі “Собор” Олесь Гончар викриває “симптоми нашого духовного неблагополуччя”, що уповільнювали рух до щастя кожної людини. Образ собору – це символ неперевершеної краси національного мистецтва, що підносить душу і кличе до блакитних берегів дитинства.
Собор можна взяти в риштовання, перетворити в склад для збереження комбікорму, украсти з нього охоронну табличку, мріяти відкрити там кафе чи базар – але завжди він у полі зору людей, будить їхнє приспане сумління. Проблема морального занепаду суспільства переплітається з проблемою боротьби людей за збереження навколишнього світу в первозданній красі та величі: “Все змінилося, розрослося, переплелось, і в усьому, в єдності всього – гармонія. І самий смисл буття чи не в тому, щоб пити красу цих ночей, жити у мудрій злагоді з природою, знати насолоду праці й поезію людських взаємин? І щоб навчитися цим дорожити, відчути потребу все це берегти…”
Як бачимо, пейзажі є гармонійною складовою гуморесок, усмішок, фейлетонів Остапа Вишні. Вони виконують не тільки естетичну функцію, оспівують красу рідного краю, а й несуть у собі потужний ідейний заряд. Остап Вишня взяв на озброєння мистецтво сміху, але від того не змінилися провідні критерії ідейної та естетичної вартості його творчості: масштабність охоплення основних суперечностей епохи і якість художнього відображення.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)