Лірична сповідь головного героя у романі Селінджера “Над прірвою в житі”
Роман “Над прірвою в житі” (більш точний переклад “Ловець у житі”) – центральний твір відомого американського письменника Джерома Девіда Селінджера – був опублікований в 1951 році. Ледь побачивши світло, він, як це було і з іншими творами письменника, відразу ж привернув увагу читаючої публіки. Роман Селінджера різко виділяється на тлі переважали в той час стримано-об’єктивістської манери в дусі Хемінгуея. Він є нарочито “незачесані” ліричну сповідь у формі щоденника або, як каже сам автор, “узкопленочного аматорського
Головний герой, юний Холден Колфілд, перебуваючи на лікуванні в санаторії для нервових хворих, сам розповідає про себе і події річної давності. З цієї розповіді ми дізнаємося, що Холдена “витурили”, як він висловлюється, з престижної приватної школи, тому що він “провалився з чотирьох предметів і взагалі не займався…”. Школа Пенсі бореться
Шістнадцятирічний Колфілд Холден – максималіст. Він ще не навчився поблажливо ставитися до людських слабостей, і тому його негативне сприйняття навколишнього світу часто загострене. Це проявляється не тільки у відношенні до близького оточення, а й у ставленні до деяких загальновизнаним майстрам мистецтва до літератури. “Взагалі я дуже неосвічений, але читаю багато”, – зізнається герой. Він намагається скласти про все свою власну думку.
Так, йому не подобається “Прощавай, зброє!” Хемінгуея і “Тягар пристрастей людських”. Сомерсета Моема, зате він із задоволенням перечитує “Великого Гетсбі” Фіцджеральда, Томаса Харді. Особливо “захоплюють Колфілда” такі книжки, що як їх дочитаєш до кінця – так відразу думка: От, якби цей письменник став твоїм кращим другом, і щоб з ним можна було поговорити по телефону, коли захочеться. Але це рідко буває… “Холден намагається скласти власну думку і про гру знаменитих акторів. Так, він скептично налаштований по відношенню до музиканта Ерні, акторам Ланта, не сподобався йому і Лоуренс Олів’є в ролі Гамлета, тому що “він був зовсім не такий, яким, за словами Д. Б. (письменника, старшого брата Холдена, який є для нього великим авторитетом), повинен бути Гамлет. Він був більше схожий на якогось генерала, ніж на такого дивака, не всі дома “. “Розумієте, – говорить Колфілд, – коли що-небудь надто добре, то, якщо не стежити за собою, починаєш виставлятися напоказ. А тоді вже не може бути добре “.
Перебуваючи в постійному пошуку справжньої, повної гармонії і не знаходячи її, юний Колфілд болісно реагує на найменші прояви нещирості і “показухи”. Природно, що при такому вразливому “устрій” психіки героєві важко підтримувати дружні відносини з оточуючими.
Справжніх друзів у нього немає, а зустрічі і розмови з випадковими або малознайомими людьми ні до чого хорошого, як правило, не призводять. Виключений з Пенсі, Колфілд приїжджає в Нью-Йорк, але і в рідному місті він виявляється бездомним та неприкаяним.
Самотність в тягар Колфілд, його тягне до людей, але “туга за ідеалом” змушує автоматично помічати в оточуючих неприємні йому риси і підтримувати відносини з видимим зусиллям. Так, його “нестерпно” дратує “тоненький, писклявий” голос Еклі, його “звіряча” неохайність, його “дивна” звичка чистити нігті кінцем сірника і постійно “хапати” різні предмети. “З ним я ставав справжнім садистом”, – зізнається Колфілд.
Дратує його і “альбомна” краса Стредлейтера. Він не любить цього “самозакоханого” “удавальника”, який вважає, “що красивіше його нема на всій Західній півкулі”, і вічно просить про послугу. “Ці красиві хлопці… до того в себе закохані, що вважають, ніби ти теж у них закоханий і тільки й мріють зробити йому послуги. Диваки, право “, – говорить Колфілд. Він-то зовсім не відчуває до Стредлейтерові симпатії.
А ось вчителю історії Спенсеру хлопчик явно симпатизує, але вигляд старого, хворого людини приводить його в смуток. Він щиро не розуміє, як людина, “з якого вже пісок сиплеться”, який “однією ногою в могилі”, може отримувати задоволення від життя. Холдена дратує і запах ліків, що витає в повітрі, і “жахливо жалюгідний, потертий, старий халат” вчителя, і його манера говорити і сміятися. “У житті не бачив, щоб людина стільки часу поспіль міг кивати головою. Не зрозумієш, чого він хитає головою, що замислився, чи просто тому, що він вже зовсім дідуган і ні хріна не розуміє “. Героєві здається, що він заздалегідь знає все, що йому скаже вчитель, і тому відчуває непереборне бажання “бігти до бісовій матері”. При цьому Колфілд віддає собі звіт, що в ситуації, що склалася, винен він сам, і що з його боку “свинство” так говорити і думати про літнього шанованому людині. Чуйна натура Колфілда така, що він ніколи не залишається байдужим до людей, з якими зіштовхує його доля. І він здатний по-людськи пожаліти навіть тих людей, які йому абсолютно не подобаються. Він співчуває і “неохайності” Еклі, і красунчику Стредлейтерові, і зустрінутим у барі провінціалка, і молодий повії, і навіть сутенера, ліфтер Морісу.
Внутрішній дискомфорт, який герой зазнає від розбіжності його поглядів і уявлень з реально діючими правилами поведінки, змушує його вести себе неприродно, фантазувати, “триматися не за віком” або, як він висловлюється, “навертати”. Від нудьги Колфілд часто “валяє дурня”. “Я жахливий брехун, – зізнається він, – такого ви ніколи в житті не бачили. Страшна справа. Йду в магазин купити журнал абощо, а якщо мене раптом запитають, куди я, можу сказати, що йду в оперу. Жахливе справу! “Заради дотримання пристойності, тобто підкоряючись загальним законам, він іноді змушений лицемірити. І якщо випадкової попутниці, матері одного з своїх однокласників, він доставляє щиру радість розмовою про її сина, то тільки тому, що бреше. “Якщо хочеш жити, доводиться говорити всяке”, – нарікає він і мріє то прикинутися глухонімим, то бігти на Захід, “де тепло і красиво”, або навіть уявляє власну смерть.
Але насправді Колфілд зовсім не прагне протиставити себе навколишнього світу, відокремитися від нього. Навпаки, він страждає від самотності, від своєї незлагідними і імпульсивності, через яку в нього немає справжніх друзів. Тому він і призначає в Нью-Йорку зустріч з Карлом Льюїсом, якого явно не любить, бачиться з Саллі Гейс, від манірності якої його “коробить”, і з учителем Антоліні, повчальні міркування якого вислуховує, напружено борючись з позіханням, а ось єдиного, за винятком рідних, близької йому людини – Джейн Галлахер – не спромагається розшукати.
Один з персонажів роману дуже правильно підмічає, що у Холдена “лукавство” нрав і в неї немає чіткої мети в житті. Це дійсно так. Він ще не визначився. Холден перебуває ніби між двома світами – дитячим та дорослим, повністю не приєднуючись ні до того, ні до іншого. Він, наприклад, як наївний дитина, задається питанням, куди діваються взимку качки з ставка в Центральному парку, коли той замерзає, але зовсім по-дорослому розмірковує про книги, про гру музикантів і акторів, про професію адвоката. “Я іноді веду себе не за віком, – говорить він. – Іноді я чиню як тринадцятирічний, не більше. Сміх, виходить, особливо тому, що в мені шість футів і два з половиною дюйми та ще й волосся в мене з сивиною… І все-таки іноді я чиню як років дванадцять. Всі так кажуть, особливо батько. Почасти це вірно, але не зовсім. А люди завжди думають, що вони тебе бачать наскрізь. Мені-то наплювати, хоча на душі стає, коли тебе повчають – поводься як дорослий.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)