Собор як символ духовної краси народу (за романом О. Гончара “Собор”)

Душа людини – вічна таємниця. Розкрити її намагалися філософи й психологи, творчі люди. Але усі вони лише трохи піднімали завісу таємничості. Кожен з них розплутував клубочок з переживань та почуттів людини по-різному. Олесь Гончар, автор роману “Собор”, розкриває духовну красу людей, використовуючи образ собору – архітектурної пам’ятки козацьких часів.

Що таке, власне кажучи, собор у цьому романі? У реальному житті – це християнський храм, збудований козаками після розгрому Січі на доказ існування волелюбного і славетного

народу українців. Собор простояв декілька століть і неодноразово йому загрожувала небезпека. Автор невипадково вводить персонажі Дмитра Яворницького, який не дозволяє махновцям вдертися у собор, та вчителя Хоми Романовича, що теж виступав на захист собору, за що й опинився в засланні. Люди, що захищають храм, втілюють кращі риси українців – моральну чистоту та душевну красу.

Таким чином, образ собору – це символ людського духу, чистоти, людяності, віри у прекрасне і неземне. Саме у ставленні до храму виявляються характери людей, їхні справжні обличчя. Собор як духовну скарбницю ми пізнаємо переважно через сприймання

Миколи Баглая. Собор, на його думку, – незвичайний світ мистецтва, “розкотисте зачіплянське бароко”, “горда поема козацького зодчества”, “вільний дух натхнення, любов висока”. Він все частіше задумується, чи створить кожен з нас щось подібне до цього, щось краще. Отож, жити для нього – це значить відчути красу.

Розкриваючи образ собору, неможливо не згадати ще про один персонаж роману – про Ізота Лободу. Славетний металург найтісніше пов’язаний з храмом, він ніби розуміє душу цієї споруди. Собор своїм видом нагадує українцям про забуття предківщини, занехаяність нашої культури, а Ізот Лобода, здається, промовляє вустами споруди: “Каліка той, хто не здатен предківщиною дорожити, людині дана пам’ять, що сягає у віки, тому вона і людина”.

Старий металург і собор ніби брати. Та чому у такої людини виріс нікчемний син? “Батькопродавець” – таке прізвисько Володька дістав через те, що рідного батька здав до будинку ветеранів, а, враховуючи зв’язок собору з Ізотом, Лобода і храм проміняв на гроші та власну кар’єру. Він взагалі ставиться до “шедевра степового козацького зодчества” як до найбільшого ворога, вбачає в ньому перешкоду його процвітанню. Разом з Володькою до продавців душ належать й оті “юшкоїди”, що обміняли внутрішню велич на порожнечу.

У творі маємо також собор як художній символ самої України, її духовності.

Храм стоїть занехаяний, напівзруйнований, в риштованні обіцянок щасливого майбутнього. І тільки “вночі собор молодіє. Зморшок часу на ньому не видно, він ніби повертається до тієї козацької молодості, коли з комишини постав юним виквітом краси і вперше сягнув у цих степах небесними півкулями своїх бань”. В описі собору я вбачаю нинішню Україну, настрій її мешканців, і тільки під завісою ночі не видно всіх “тріщин” існуючої системи.

Таким чином, Олесь Гончар у своєму романі показує собор як архітектурну споруду, як художній символ України, та головним чином, храм символізує красу людської душі, моральну чистоту. Та, на мою думку, у цієї медалі є зворотний бік, що показаний у ставленні до традицій, історії. Дехто бачить у соборі кришталеву споруду, цінність якої не замінити, інші – купу сміття. Та автор закликає нас, щоб ми берегли свою історичну спадщину, удосконалювали красу душі, намагалися відтворити дух України часів козацтва.






Твір на тему мій улюблений куточок природи.
Собор як символ духовної краси народу (за романом О. Гончара “Собор”)