Краса – найвищий вияв людської сутності (за романом П. Загребельного “Диво”)
Як багато прекрасного залишили нам наші пращури! Це й славні походи, величні архітектурні споруди, неповторні полотна, мудрі книги. І в той же час як багато загубилося, знищене часом, розвіяне серед битв, неуваги й недбальства. Тому й викликають захоплення в серцях людей тисячолітні святині, хоча ми не маємо ніякої уяви про те, хто їх творив. Які долі у великих майстрів, що спорудили найпрекрасніший архітектурний витвір мистецтва Київської Русі – Софійський собор? Ця велична будова – свідок епохи. Захоплювались колись народи її первісною
У своєму романі “Диво” П. Загребельний зображує епоху Ярослава Мудрого й той великий культурний спадок, залишений предками. Занурюєшся в цю історичну епоху з її проблемами, суперечностями, настроями людей, котрі створюють шедевр. Тисячолітня святиня народжується в уяві митця з народу Сивоока, який втілює свою фантазію у “зліплений з жовтого воску храм”. Багато горя, страждань випало на долю геніального зодчого. Осиротілий хлопчик отримав у діда Родима науку на все життя: не коритися можновладцям, дивуватися
Не прийнявши хреста, загинув дід Родим. І перед хлопцем розсунулися обрії, світ постав таким прекрасним і привітним. Потрапивши в Київ, побачив Сивоок церкву Богородиці. А опинившись у ній, забув про все на світі. Його захопив дивний світ барв, який він носив у собі й не знав про це. Враження від побаченого він зберіг на все життя.
Доля волею купця Какори привела Сивоока в Радогость. І там тітка Звенислава навчила пізнавати не тільки поверхню, а й душу барв, які, мов люди, бувають веселі, чисті, лагідні, урочисті, холодні, понурі. Вона помітила в хлопцеві талант, який може створювати невідомий нікому світ богів, візерунків.
Пізніше в далекій Візантії Сивоок спостерігав й сам бере участь у зведенні храмів. Та ось випала нагода повернутися на рідну йому землю, вкласти весь свій талант у будівництво Софії. Собор мав би відтворити дух народу, прославити рідну землю. Це усвідомлює і Ярослав Мудрий, прагнучи збудувати Софійський собор у Києві. Церква для великої держави робиться, для слави Божої.
Тяжко виростав собор посеред київських снігів, у сльозах, прокляттях, крові, але врешті піднявся рожевою велетенською квіткою під саме небо. Здавалось, що низькі хмари ненароком торкаються найвищої бані. А іноді видавалося, ніби вся споруда починала летіти над землею, рожевість змінювалася на жовтість від золота, й тоді храм “засвічувався мов щільник, повний меду”. Щоб поглянути на те диво, квапились люди звідусіль. І сам зодчий ожив, виснажений душевно й фізично, для нового діла. Тепер потрібно було оздобити храм неповторними фресками та мозаїками.
Для Сивоока все почало вкладатися в мову барв. Не мали значення самі постаті, важливе лише мистецтво. Заграло сонце “в тисячних розблисках смальти золотої, синьої, зеленої”. Тут було зелене сонце древлянських лісів, жовте сонце ранків дитинства, біле в розпеченості болгарських полонин, свинцеве сонце константи польської жорстокості, тихе надвечірнє сонце, “і співучість променів на жіночім волоссі”. Сонце було скрізь, рухалось у соборі. Сивоок намагався створити храм у буйності барв “великого словенського сонцевороту” і не зміг позбутися враження, ніби собор – це частинка його власного життя, ніби він перетворюється у споруду, сам спливає небаченими кольорами на мозаїки. Майстрам вдалося створити пам’ятник усім поколінням нашого народу. Софія “за своїм внутрішнім і зовнішнім убранством, за своєю пишнотою і барвистістю не мала рівних у цілому світі. Цей собор був справжнім кам’яним дивом, барвистий, як душа й уява народу, що створив його.
Чимало рук будувало храм, чимало замахувались на нього. В усі часи знаходились охоронці собору. Це й Петро Могила, який відновив фрески й мозаїки, це герой роману Гордій Отава, що ціною власного життя врятував собор від знищення фашистами, його син Борис Отава, котрий продовжив справу батька.
Щоб показати вічність духовних цінностей народу, автор ділить роман на три часові проміжки: часи Київської Русі, фашистська навала, сучасність. Об’єднує всі часові періоди Софійський собор – символ незламності духу народного, незнищенності його історії, великої слов’янської культури.
“Не можна уявити жодного собору без пролитої крові”, і Софія не стала винятком. Перший день її існування зрошений кров’ю Сивоока, а згодом – захисників Русі. Пізніше, у найтяжчі часи фашистської навали, на захист святині став Гордій Отава. Направлений власним сумлінням, він зберіг від розкрадання витвір народу, розрахувавшись за це власним життям.
Краса Софійського собору – найвищий вияв людської сутності, бо саме собор увібрав у себе сили українців упродовж тисячоліття. Барвистий, як душа народу, постав він посеред чвар, нещасть, став символом духовної краси і незнищенної волі. Талант, віру, горіння душі передали творці своїм нащадкам.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)