Коли перегорнена остання сторінка поеми Тараса Шевченка “Наймичка”

Літо 1840 року було вирішальним у житті Тараса Шевченка. Вийшла його перша книжка поезій Ї “Кобзар”. Критичні відгуки були різними, іх було багато, та всі вони зійшлись на визнанні великого поетичного хисту Шевченка. І справді, навіть перші його романтичні поеми “Тополя”, “Причинна”, “Тарасова ніч” Ї це чудові, художньо довершені твори. Причинна і Тополя. Дві трагічні дівочі долі. Дівчину-сироту розлучили чужі люди з коханим, і вона стала причинною. У страшну буряну ніч блукає вона біля гаю, виглядаючи козаченька молодого.

Буря душевна, що позбавляє дівчину розуму, зіставляється з бурею над нічним Дніпром. Особливістю ранніх романтичних творів Шевченка є те, що образи Їхні сягають своім корінням у глибини народноі творчості. Навіть фантастичні образи русалок відтворені так, як уявляв іх народ: це покритки та діти покриток, які були на землі скривджені людьми. А тема вірного, єдиного на все життя великого кохання Ї основна в украінському фольклорі.

Не може жити без милого дівчина, та й козак, впізнавши в мертвій, залоскотаній русалками дівчині свою кохану, у відчаі розбиває собі голову об дуб. Одинока тополя, що росте в широкому полі… Це одинока

жіноча доля, яку гне вітер до самого долу. Дівчина знає, що не навчиться більше іі серце любити, належить воно козаченьку, що загинув у чужих степах. І перетворюється вона на тополю, щоб не виходити заміж за нелюба. Не вернулася додому, Не діждала пари Ї Стоіть, тонка та висока, До самоі хмари. Реальні картини козацькоі вольниці, повстань украінського народу проти польських поневолювачів знайшли романтичне оспівування в поемах “Тарасова ніч”, “Гамалія”, “Гайдамаки”. Шевченко створює романтичні, яскраві образи легендарних ватажків народних повстань: Тараса Трясила, Наливайка, Залізняка, @онти. Як і в романтичних поемах про жіночу долю, авторська оцінка подій повністю збігається з народною. Матеріали його поем Ї це спогади старих людей, зокрема діда Івана, ще живих гайдамаків, пісні кобзарів. Ранній романтичній творчості Шевченка, нарівні з фантастичною таємничістю, притаманна і висока народність, правдивість, інтерес до історіі рідного краю.

Ось і перегорнена остання сторінка поеми Т. Г. Шевченка “Наймичка”. Чому ж тоді звучать і звучать в серці слова: Прости мене, мій синочку, Нехрещений сину. Не я тебе хреститиму, На лиху годину Чужі люди хреститимуть… На мою думку, ця поема з усіх, присвячених трагічній долі украінськоі жінки, найпрекрасніша і найсвітліша. На відміну від “Катерини”, де мати покидає напризволяще свого сина, гине, не зумівши пережити своє горе, наймичка Ганна своє життя віддає синові. Любов матері до своіх дітей завжди жертовна. Молодість, силу

Ї все віддає жінка своім дітям. Усе життя пробувши наймичкою в сім’і, де виховувався Марко, караючись і оплакуючи долю, Ганна зробила все, щоб бути біля сина. Великим співчуттям і повагою до наймички сповнені рядки: Наймичка… Свою долю проклинає, Тяжко, важко плаче, І ніхто того не чує, Не знає й не бачить, Опріч Марка маленького. Та Марко, омитий сльозами матері, не знає, чого вона так його цілує, сама не з’ість, не вип’є, його нагодує. “Вона чує з тіі хати, як дитина дише”. Тільки Марком живе і снить Ганна. Ця тема зворушує своєю високою і трагічною красою. А кінець поеми по-справжньому вражає. Ганна занедужала. Тяжко помирати в чужій хаті зі страшною таємницею в душі.

Пильно-пильно, назавжди прощаючись, подивилася на сина мати, сльози покотилися із засмучених очей: Прости мене. Я каралась Весь вік в чужій хаті… Прости мене, мій синочку! Я… я твоя мати. Земля задрижала в цю хвилину. Навіть вона не в змозі була витримати страшні страждання, які випали на долю цієі жінки. “Наймичка” Ї моя найулюбленіша поема. Дивний, трагічний і прекрасний світ Шевченковоі поеми не залишає байдужим нікого. Раз прозвучавши, залишається вона в серці тихим смутком, щемною тремтячою нотою. Невелика за розміром ця поема, та безкінечна глибиною людських переживань. Занадто пізно дізнався Марко, хто його мати, непоправно пізно Ганна відкрила свою душу синові. Так і зостається ця пауза болем у серці. Болем, який очищає і возвеличує людську душу.






Мина мазайло вчора і сьогодні.
Коли перегорнена остання сторінка поеми Тараса Шевченка “Наймичка”