“Князівна Мері” головна повість у романі “Герой нашого часу”
Бєлінський справедливо вказував на повість “Князівна Мері”, як на головну у романі. Справа не в тім тільки, ЩО вона займає центральне місце в композиції добутку. У цій повісті Печорин розповідає пр самому себе, розкриває свою душу. І недарма в передмові до “Журналу Печорина” сказано, що в ньому перед нашими очами стане “історія душі людської”. Тут Сильніше всього виявилися особливості “Героя нашого часу” як психологічного роману. Підкреслюючи соціальний характер трагедії покоління, до якого належав Печорин, Н. Г, Чернишевський
Печорин сприймається читачами, як жертва свого часу. Але чи виправдує Лєрмонтов його вчинки, його настрій? У безсонну ніч, напередодні дуелі із Грушницким, герой роману як би підводить підсумки прожитого життя. “Пробігаю в пам’яті все моє минуле й запитую себе мимоволі: навіщо я жив? для якої мети й народився? – міркує Печорин.- А вірно, вона існувала, і вірно, було мені назначенье високе, тому що я почуваю в душі моєї
Які гіркі й сумні визнання! Те, що ми довідаємося про Печорине з його щоденника, з оповідань інших діючих осіб, викликає до нього двоїсте почуття. Ми не можемо не засуджувати Печорина за його відношення до Беле, до князівни Мері, до Віри, до доброго Максима Максимичу. По ми не можемо йому не співчувати, коли він їдко висміює аристократичне “водяне суспільство”, розбиває підступи Грушницкого і його приятелів. Ми не можемо не бачити, що Печорин на голову вище навколишніх його людей, що він умій, утворений, талановитий, хоробрий, енергійний. Нас відштовхує байдужість Печорина до людей, його нездатність до теперішньої любові, до дружби, його індивідуалізм і егоїзм. Але нас захоплює Печорин своєю спрагою життя, прагненнями до кращого, умінням критично ццшпгть свої вчинки. Він глибоко несимпатичний нам “жалкостью дій”, тими своїми вчинками, якими він приносить страждання іншим людям. Але ми бачимо, що й сам він глибоко страждає
Герой роману говорить про себе: “У мені два чоловіки: один живе в повному змісті цього слова, іншої мислить і судить його…” Які причини цієї роздвоєності? “Моя безбарвна, молодість протікала в боротьбі із собою й світлом; кращі мої почуття, боячись глузування, я ховав у глибині серця; вони там і вмерли. Я говорив правду – мені не вірили: я почав обманювати; довідавшись добре світло й пружини суспільства, я став вправний у науці життя…” – зізнається Печорин. Він навчився бути потайливим, став злопам’ятним, жовчним, заздрим, честолюбним зробився, за його словами, моральним калікою
Печорин – егоїст. Але ще пушкінського Онєгіна Бєлінський назвав страждаючим егоїстом і егоїстом поневоле. Те ж саме можна сказати й про Печорине. Про нього Бєлінський сказав: “Це Онєгін нашого часу – Герой нашого часу. Відмінність їх між собою набагато менше відстані між Онегою й Печорою”.
При всій різниці зовнішнього вигляду й розходженні характерів і Онєгін, і герой грибоедовской комедії “Горі від розуму” Чацкий, і Лєрмонтовский Печорин належать до типу “зайвих людей”, тобто таких людей, для яких у навколишнім їхньому суспільстві не перебувало ні місця, ні справи. У романі Лєрмонтова, як і в його віршах, і поемах, багато “гіркоти й злості”. Героєві роману Печорину, як і героєві Лєрмонтовской драми “Маскарад” Арбенину, властиві розчарування в житті й песимізмі.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)