Роман М. Ю. Лєрмонтова “Герой нашого часу” перший філософський романом

Завданння, що автор ставило перед собою: розповісти про те, що вимагає психологічного й художнього проникнення в глибини людської свідомості. Перед нами не просто портрет героя епохи. Перед нами, як сказано в передмові до “Журналу Печорина”, “історія душі людської”. У передмові до роману Лєрмонтов говорила про типовість свого героя: “Це портрет, складений з пороків усього нашого покоління в повному їхньому розвитку”. У передмові ж до “Журналу Печорина” автор сподівається, що читачі “знайдуть виправдання вчинкам, у

яких до цієї пори обвинувачували людини”.

И вже в першій повісті “Бэла” автор непрямим образом захищає Печорина від поспішних і несправедливих суджень. Перша частина малює Печорина як би “ззовні”, очами інших людей. Перед нами виникає дивний, загадковий характер людини, видимо, незвичайного й егоїстичного

Максим Максимич не розуміє Печорина, чекає від нього природних проявів людських і дуже досадує, коли цих проявів не знаходить. Люблячи Печорина, Максим Максимич не в силах допомогти йому, відчути його трагедію. А трагедія Печорина в тім, що він уважає себе, і справедливо, причиною нещасть інших. Йому набридли

задоволення вищого світла, суспільство, науки, любов світських красунь дратувала уяву й самолюбство, а серце залишалося порожнім

У сповіді Мері Печорин обвинувачує суспільство в тім, що він зробився “моральним калікою”. Печорин неодноразово говорить про свою подвійність, про протиріччя між його людською сутністю й існуванням. Докторові Вернерові він зізнається: “У мені два чоловіки: один живе в повному змісті цього слова, іншої мислить і судить його…” Жити для Печорина, а саме така функція першої людини, – “бути завжди насторожі, ловити кожний погляд, значення кожного слова, угадувати наміру, руйнувати змови, причинятися обманутим і раптом одним поштовхом перекинути весь величезний і великотрудний будинок з хитростей і задумів…”.

Відчуття миру як таємниці, жагучий інтерес до життя в Печорине переміняються відчуженням і байдужістю. Протиріччя бажань і дійсності стали причиною гіркоти й самоіронії Печорина.

Йому подобається бути в центрі уваги, повчати, давати ради, розсіювати надії й валити в реальність. Він мріє про зустріч із людьми неординарними, про знайомство з розумною людиною. Але нічого, крім хворобливого сприйняття незначності цих людей, Печорин не випробовує

Але хіба можна назвати Печорина самотнім? А як же Максим Максимич, старий солдат, що любить героя? Вернер – єдина людина, з яким Печорину легко й просто, що розуміє його з півслова. Правда, він виявився не цілком і не до кінця іншому. Князівна Мері, Бэла, що полюбили Печорина, а Віра – єдина жінка, що він не має сил обдурити? Оточений людьми, що люблять його, Печорин переживає самітність і представляється нам не просто героєм свого часу, але трагічним героєм: “З життєвої бури я виніс тільки кілька ідей – і жодного почуття”. Цікавіше довідатися, який же в Печорине друга людина, що мислить і засуджує насамперед самого себе. В “Журналі Печорина” розкривається характер героя як би “зсередини”, у ньому оголюються мотиви його дивних учинків, його відношення до себе, його самооцінка

Для Лєрмонтова завжди були важливі не тільки вчинки людини, але і їхнє мотивування, а головне – приховані можливості людини, які по тимі або інших причинах не могли бути реалізовані. Печорин вигідно відрізняється від інших персонажів тим, що його тривожать питання свідомого людського буття – про мету й сенс життя людини, про його призначення. Його турбує те, що його єдиним призначенням є руйнування чужих надій. Навіть до свого життя він ставиться равнодушно. Тільки цікавість, очікування чогось нового хвилює його. Так, зустріч із Бэлой була останньою надією Печорина. Нікчемність, незначність, нездатність любити й страждати – все це запевнило Печорина в безглуздості життя, і він упокорився зі своєю долею

Однак, затверджуючи своє людське достоїнство, Печорин активно діє, пручається обставинам протягом усього роману. Печорин сам себе судить і стратить, і це його право підкреслене композицією, у якій останній оповідач – Печорин. Все важливе, що було приховано від людей, що оточували його, що жили поруч із ним, що любили його, передано самим Печориним.






Чи модно бути вихованим.
Роман М. Ю. Лєрмонтова “Герой нашого часу” перший філософський романом