Роман М. Ю. Лєрмонтова “Герой нашого часу” перший філософський романом

Завданння, що автор ставило перед собою: розповісти про те, що вимагає психологічного й художнього проникнення в глибини людської свідомості. Перед нами не просто портрет героя епохи. Перед нами, як сказано в передмові до “Журналу Печорина”, “історія душі людської”. У передмові до роману Лєрмонтов говорила про типовість свого героя: “Це портрет, складений з пороків усього нашого покоління в повному їхньому розвитку”. У передмові ж до “Журналу Печорина” автор сподівається, що читачі “знайдуть виправдання вчинкам, у яких до цієї пори обвинувачували людини”.

И вже в першій повісті “Бэла” автор непрямим образом захищає Печорина від поспішних і несправедливих суджень. Перша частина малює Печорина як би “ззовні”, очами інших людей. Перед нами виникає дивний, загадковий характер людини, видимо, незвичайного й егоїстичного

Максим Максимич не розуміє Печорина, чекає від нього природних проявів людських і дуже досадує, коли цих проявів не знаходить. Люблячи Печорина, Максим Максимич не в силах допомогти йому, відчути його трагедію. А трагедія Печорина в тім, що він уважає себе, і справедливо, причиною нещасть інших. Йому набридли задоволення вищого світла, суспільство, науки, любов світських красунь дратувала уяву й самолюбство, а серце залишалося порожнім

У сповіді Мері Печорин обвинувачує суспільство в тім, що він зробився “моральним калікою”. Печорин неодноразово говорить про свою подвійність, про протиріччя між його людською сутністю й існуванням. Докторові Вернерові він зізнається: “У мені два чоловіки: один живе в повному змісті цього слова, іншої мислить і судить його…” Жити для Печорина, а саме така функція першої людини, – “бути завжди насторожі, ловити кожний погляд, значення кожного слова, угадувати наміру, руйнувати змови, причинятися обманутим і раптом одним поштовхом перекинути весь величезний і великотрудний будинок з хитростей і задумів…”.

Відчуття миру як таємниці, жагучий інтерес до життя в Печорине переміняються відчуженням і байдужістю. Протиріччя бажань і дійсності стали причиною гіркоти й самоіронії Печорина.

Йому подобається бути в центрі уваги, повчати, давати ради, розсіювати надії й валити в реальність. Він мріє...

про зустріч із людьми неординарними, про знайомство з розумною людиною. Але нічого, крім хворобливого сприйняття незначності цих людей, Печорин не випробовує

Але хіба можна назвати Печорина самотнім? А як же Максим Максимич, старий солдат, що любить героя? Вернер – єдина людина, з яким Печорину легко й просто, що розуміє його з півслова. Правда, він виявився не цілком і не до кінця іншому. Князівна Мері, Бэла, що полюбили Печорина, а Віра – єдина жінка, що він не має сил обдурити? Оточений людьми, що люблять його, Печорин переживає самітність і представляється нам не просто героєм свого часу, але трагічним героєм: “З життєвої бури я виніс тільки кілька ідей – і жодного почуття”. Цікавіше довідатися, який же в Печорине друга людина, що мислить і засуджує насамперед самого себе. В “Журналі Печорина” розкривається характер героя як би “зсередини”, у ньому оголюються мотиви його дивних учинків, його відношення до себе, його самооцінка

Для Лєрмонтова завжди були важливі не тільки вчинки людини, але і їхнє мотивування, а головне – приховані можливості людини, які по тимі або інших причинах не могли бути реалізовані. Печорин вигідно відрізняється від інших персонажів тим, що його тривожать питання свідомого людського буття – про мету й сенс життя людини, про його призначення. Його турбує те, що його єдиним призначенням є руйнування чужих надій. Навіть до свого життя він ставиться равнодушно. Тільки цікавість, очікування чогось нового хвилює його. Так, зустріч із Бэлой була останньою надією Печорина. Нікчемність, незначність, нездатність любити й страждати – все це запевнило Печорина в безглуздості життя, і він упокорився зі своєю долею

Однак, затверджуючи своє людське достоїнство, Печорин активно діє, пручається обставинам протягом усього роману. Печорин сам себе судить і стратить, і це його право підкреслене композицією, у якій останній оповідач – Печорин. Все важливе, що було приховано від людей, що оточували його, що жили поруч із ним, що любили його, передано самим Печориним.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...