Роль оповідача у романі “Герой Нашого Часу”

Оповідання розбите на п’ять повістей-новел, об’єднаних образом Печорина. В основу кожної із сюжетних ліній покладений той або інший конфлікт: психологічний, моральний, філософський, конфлікт характерів (Печорин і Бела, Печорин і Максим Максимич, Печорин і Мері, Печорин і Грушницкий, Печорин і Вернер, Печорин і “водяне суспільство”). Цей ряд може бути також доповнений прямо не зазначеним у романі, але конфліктом, що припускається, Печорина із владою, через якого він виявився на Кавказі

Події викладені у романі не в тім порядку, у

якому вони відбувалися в дійсності. Послідовність повістей у романс така: “Бела”, “Максим Максимич”, “Тамань”, “Князівна Мері”, “Фаталіст”. У дійсності ж події відбувалися в іншій послідовності: “Тамань”, “Князівна Мері”, “Бела”, “Фаталіст”, “Максим Максимич”. Завдяки порушенню хронології створюється додаткова інтрига, підсилюється зацікавленість читача в дозволі “загадки Печорина”. Крім того, у зображенні подій присутнє момент таємничості. До пори до часу ми не знаємо ні про минуле героя, ні про обставини, які привели його на Кавказ

Інша композиційна особливість

“Героя нашого часу” – у трикратній зміні образа оповідача. Перша новела (“Бела”) розказана Максимом Максимичем, друга (“Максим Максимич”) – проїзним офіцером, три інших, складових “Журнали Печорина” (“Тамань”, “Князівна Мері” і “Фаталіст”), розказані від імені самого Печорина.

При всій відмінності вхідних до складу роману повістей їхні фінали схожі: Печорин відіграє роль “злого генія” у житті людей. Страждаючи сам, він прирікає на страждання або смерть тих, хто попадає в орбіту його інтересів і бажань. Гинуть Бела, Грушницкий, Вулич. Незаслужено скривджений Максим Максимич і Мері. Змушені знятися з місця й бігти контрабандисти

Уперше ми знайомимося з головним героєм в “Беле”. Тут же даний перший, випадний портрет Печорина, описуються його вчинки, але не зазначено, чим вони були мотивовані. Печорин в “Беле” – загадка не тільки для читача, але й для оповідача. Максим Максимич зауважує тільки, що Григорій Олександрович – людин “з більшими чудностями”.

У новелі “Максим Максимич” оповідання доручене людині іншого кола й рівня утворення, іншого складу розуму. Оповідач указує на деякі риси у вигляді героя, що свідчать, але думці офіцера, про скритність Печорина, суперечливості його характеру. Наприклад, ока Печорина “не сміялися, коли він сміявся”. Це, припускає оповідач, ознака “або злого права, або глибокого постійного смутку”, але поки не може підтвердити жодне зі своїх припущень

Саморозкриття Печорина відбувається в трьох останніх повістях, насамперед в “Князівні Мері”. Печорин розповідає про себе, створюючи дорожні замітки. Його сповідь звернена до самого себе (що обумовлює довіру до правдивості оповідача), викликана потребою проаналізувати свої бажання, учинки, настрої

З “Тамані” ми довідаємося, що Печорину небайдужо життя людей, що він любить і тонко почуває природу, любується рє красою. Події, на відміну від двох попередніх повістей, уже викладаються головним героєм, ми, нарешті чуємо його власний голос

В “Князівні Мері” Печорин уперше з’являється в суспільстві соціально близьких йому людей – у дворянському оточенні. Тут звучить (характерна для творчості Лєрмонтова в цілому) тема викриття світського суспільства, з яким герой вступає в конфлікт, і одночасно дається “історія душі” Печорина як жертви цього суспільства

Нарешті, в “Фаталісті” автор торкається філософської проблеми приречення: що рухає долями людей? чи існують надприродні сили, що керують життям людини? Ці питання стають предметом теоретичних міркувань Печорина й одночасно випробовуються “на практиці”. Вулич, уклавши парі з Печориним (той пророкує офіцерові близьку смерть), спочатку виграє: пістолет, з якого він стріляє в себе, дає осічку, однак, в остаточному підсумку, перемагає Печорин: увечері того ж дня Вулич гине безглуздою смертю від руки п’яного козака. Отчого втручання Печорина в долі людей обертається фатальними наслідками? Автор не дає прямої відповіді на це питання, але спонукує читача кразмишлению.

“Фаталіст” дотепер залишається самою непрочитаною, самою загадковою новелою в складі філолофсько-психологічного роману Лєрмонтова “ГНВ”. Вулич – двійник Печорина, так само Грушницкий і Вернер. Вернер – інтелектуальний двійник, він скептик і матеріаліст. Грушницкий і Вулич – емоційні двійники. Під маскою зовнішнього спокою й холоднокровності Вулича ховається боротьба почуттів і страстей. Вулич випробовує пристрасть до гри, він грає не заради грошей, а бажаючи перевірити, є чи сили потужні й ірраціональні. Йому потрібно постійно випробовувати на собі, є чи чи приречення ні – це початок нової гри. Борючись із долею, зі смертю, Вулич на час одержує владу над іншими

Печорин інтуїтивно почуває внутрішній стан Вулича й мимоволі пророкує йому долю

Вулич і Печорин ставляться до того покоління, найбільш сильні і яскраві представники якого скитаются по землі без переконань і не здатних більше до великих жертв на благо людству. У даремній боротьбі вони виснажили жар душі й сталість віри, їхній скептицизм народжує мимовільний острах, що стискає серце при думці неминучого кінця

Роман завершується цією главою тому, що вона робить його філософським, обертає читача до духовних джерел печоринского індивідуалізму. Через композицію роману автор розкриває своє відношення до героя – бажання зняти з його головну особисту відповідальність за низькі вчинки й виправдати його, незважаючи на те, що він став моральним калікою.






Батьківщину не вибирають твір.
Роль оповідача у романі “Герой Нашого Часу”