Пейзаж і його функції у романі Герой нашого часу Лєрмонтова М. Ю

Дослідник Рождествин помітив, що розвитку почуття природи в Лєрмонтові сприяли літературні впливи – вплив Руссо, Шатобриана й Гейне. Мир природи й цивілізації протипоставлені у творчості поета. І в цьому Лєрмонтов найбільш близький Толстому, у добутках якого природність людського поводження й гармонійність особистості визначається (у тому числі) близькістю людини до природи. Проаналізуємо опису природи у романі Лєрмонтова “Герой нашого часу”. Функції пейзажу в цьому романі різні.

Картини природи тут – це й тло, на якому відбувається

дія, і засіб характеристики персонажів, і засіб передачі їхніх почуттів і настроїв, і засіб поглиблення філософської проблематики роману. Перший пейзаж роману ми зустрічаємо в повісті “Бела”, Це вид Койшаурской долини У цьому описі передані враження оповідача – проїзного офіцера й літератора, Що Став попутником Максима Максимича. Офіцер цей на Кавказі порівняно недавно, тому сприйняття його свіжо, всі враження відрізняються новизною й безпосередністю. “Славне місце ця долина! З усіх боків гори неприступні, червонуваті скелі, обвішані зеленим плющем і увінчані купами чинар, жовті обриви, покреслені вимоїнами,
а там високо золота бахрома снігів, а внизу Арагва, обійнявшись із іншою безіменною річкою, що галасливо виривається із чорного, повного мглою ущелини, тягнеться срібною ниткою й блискає, як змія своєї чешуею”.

Характерно, що опис Койшаурской долини дано в повісті двічі. От другий вид її: “… під нами лежала Який шаурская долина, пересічна Арагвой і іншою річкою, як двома срібними нитками; блакитнуватий туман сковзав по ній, тікаючи в сусідні тіснини від теплих променів ранку; праворуч і ліворуч гребені гір, один вище іншого, перетиналися, тяглися, покриті снігами, чагарником; удалині ті ж гори, але хоч би дві скелі, схожі одна на іншу, – і всі ці сніги Горели рум’яним блиском так весело, так яскраво, що здається, отут би й залишитися жити навіки…

” Опис Лєрмонтовим Койшаурской долини перетинається з пушкінським описом її в “Подорожі в Арзрум”. Однак у двох пейзажах є й розходження Як зауважує В. Шкловский, пушкінський опис тематично й порівняно коротко. Лєрмонтов же “як би затримується” у пейзажі, використовуючи безліч яскравих фарб, передаючи свої відчуття, вставляючи філософські зауваження. У цих пейзажах письменник використовує колірні епітети (“червонуваті скелі”, “зеленим плющем”, “золота бахрома снігів”, “жовті обриви”, “срібною ниткою”, “блакитнуватий туман”), метафору (“Арагва, обійнявшись із іншою безіменною річкою”), образні порівняння (“блискає, як змія своею чешуею”, “пересічна Арагвой і іншою річкою, як двома срібними нитками”).

Взагалі, пушкінські описи природи в прозі більше лаконічні, найчастіше вони не пов’язані з безпосередніми почуттями героїв, але нерідко передають філософські роздуми автора, створюють у добутку певні мотиви, настрій. Такі багато пейзажів в “Капітанській дочці”. Пейзаж Лєрмонтова більше докладний, картини природи в нього не тільки незмінно пов’язані з людськими почуттями, але й дані в суб’єктивному сприйнятті героя. Часом для письменника характерна “фізіологічна точність в описі почуттів і відчуттів” у сприйнятті природи людиною, “гострий і тверезий аналіз їхнього походження або їхніх сутностей”.

Лєрмонтов використовує в пейзажах яскраві, соковиті фарби. У колірному спектрі тут присутні срібного, темно-синього, темно-лілового, сірого, блакитного, золотавого, зелений кольору. Але в пейзажах роману важливий не тільки колірне тло, але й заходи, звуки, висвітлення Дослідник Фишер зауважує, що пейзажі Лєрмонтова многозвучни, рухливі, пластичні, і здобувається ця пластичність завдяки “дотикальним відчуттям”, письменник “передає відчуття спеки й холоду, жари й свіжості, заходів”, И в цьому Лєрмонтов близький Толстому й Тургенєву.

От один з пейзажів у повісті “Бела”: “Тихо було все на небі й на землі, як у серце людини в мінуту ранкової молитви; тільки зрідка пробігав прохолодний вітер зі сходу, піднімаючи гриву коней, покриту інеєм. Ми рушили в шлях; … здавалося, дорога вела на небо, тому що скільки очей міг розглянути, вона все піднімалася й, нарешті, пропадала в хмарі, що ще з вечора відпочивалася на вершині Гуд-Гори, як шуліка, що очікує видобуток; сніг хрумтів під ногами нашими; повітря ставало так рідке, що боляче було дихати; кров поминутно доливала в голову, але з усім тим якесь втішне почуття поширилося по всіх моїх жилах, і мені було якось весело, що я так високо над миром…” Природа прирівняна у творчості Лєрмонтова до Божественного початку.

У цьому пейзажі автор підкреслює це порівнянням (“Тихо було все на небі й на землі, як у серце людини в мінуту ранкової молитви”). Тут використаний емоційний епітет (“втішне почуття”), метафора (“у хмарі, що ще з вечора відпочивалася на вершині Гуд-Гори”), образне порівняння (хмара, “як шуліка, що очікує видобуток”). Пейзаж тут дається письменником у динаміку, у дії. Створюється ця динамічність за допомогою таких елементів пейзажу, як дорога, що хрумтить сніг, хмара.

Взагалі, хмари, хмари, тумани відіграють величезну роль у пейзажах Лєрмонтова. В “Герої нашого часу” ми часто зустрічаємо ці природні образи. “Густий туман” тут ллється хвилями з ущелин, “тумани, клубити й ізвиваючись, як змії”, сповзають “по зморшках сусідніх скель”, “сіра хмара” відпочиває на вершині гори Інший пейзаж повести даний уже в сприйнятті оповідача й Максима Максимича. “От нарешті ми піднялися на Гудгору, зупинилися й оглянулися: на ній висіла сіра хмара, і його холодний подих загрожувало близької бурію; але на сході все було так ясно й золотисто, що ми, тобто я й штабс-капітан, зовсім про нього забули…

Так, і штабс-капітан: у серцях простих почуття краси й величі природи сильніше, живее в сто крат, чим у нас, захоплених оповідачах на словах і на папері”. Пейзаж цей характеризує вже більшою мірою Максима Максимича. Ми довідаємося, що штабс-капітан близьк до природи, любить і розуміє її, що свідчить про цілісність натури Максима Максимича, і безпосередності його почуттів і сприйняття Оповідач міркує тут про вплив природи на людину й зауважує, що “віддаляючись від умов суспільства й наближаючись до природи, ми мимоволі стаємо дітьми; все придбане відпадає від душі, і вона робиться знову такою, какою була ніколи”.

Саме цю дитячість він помічає потім у Максимі Максимиче. В основі сюжету повести “Бела” лежить романтичний мотив – втеча героя із цивілізованого миру в мир природи, любов до “дикунки”. Відповідно, пейзажам теж свойствен романтичний колорит: “…

Хороводи зірок дивовижними візерунками спліталися на далекому небокраї й одна за другою гаснули в міру того, як блідуватий відблиск сходу розливався по темно-ліловому зводі, опромінюючи поступово круті спадистості гір, покриті незайманими снігами”. Романтичним колоритом перейнята й повість “Тамань”. Відповідно, картини природи тут таємничі й загадкові: ніч, тихий місяць, берег моря й піна валунів, темно-сині хвилі, що піднімається на море туман. Ці картини нагадують нам традиційний сентиментальний пейзаж.

Однак у Тамані Печорин зіштовхується із грубою прозою життя, історія його перебування там далека від сентиментальності. Тому пейзаж тут – це естетическое сприйняття героя, відношення його до життя в цілому. Аналогічне значення першого пейзажу в повісті << князівна мері". "гілки квітучих черешень дивляться мені у вікна, і вітер іноді усипає мій письмовий стіл їхніми білими пелюстками. вид із трьох сторін у мене чудесний.

На захід пятиглавий Бешту синіє, як “остання хмара неуважної бури”; на північ піднімається Машук, як волохата перська шапка, і закриває всю цю частину небокраю; на схід дивитися веселіше: унизу переді мною майорить чистеньке, новеньке містечко, шумлять цілющі ключі, шумить різномовна юрба, – а там, далі, амфітеатром нагромаджуються гори все синє й туманнее, а на краю обрію тягнеться срібний ланцюг снігових вершин, починаючись Казбеком і кінчаючись двоголовим ельборусом… ” Тут Печорин “импрессионистски вводить читача в зображення своїх настроїв за допомогою своєрідної ліричної інтродукції, присвяченої емоційному опису природи”. Пейзажі у романі часто використовуються як засіб характеристики героя.

Так, письменник неодноразово підкреслює любов Печорина до природи, його глибинний, нерозривний зв’язок з нею. “…Я люблю скакати на гарячому коні по високій траві, проти пустельного вітру; з жадібністю ковтаю я запашне повітря й спрямовую погляди в синю далечінь, намагаючись уловити мрячні нариси предметів, які щохвилини стають усе ясніше і ясніше. Яка би прикрість не лежала на серце, яке б занепокоєння не млоїло думку, усе в мінуту розсіється: на душі стане легко, утома тіла переможе тривогу розуму.






Текст опис про горобця.
Пейзаж і його функції у романі Герой нашого часу Лєрмонтова М. Ю