Кіноповість О. Довженка “Україна в огні”: доля народу крізь призму авторського бачення й оцінки
“Війна стала великою, як життя, як смерть. Воює все людство. Ніби земна куля влетіла в якусь криваву божевільну туманність. Війна стала життям людства. І тема війни, отже, на довгі роки буде основною темою мистецтва… Україна мусить родити “найсильніші твори про народ у війні…” – читаємо у Довженковому “Щоденнику”, що став своє рідним документом доби, свідченням потворної природи тоталітаризму. І такий шедевр Олександр Довженко створив. Створив, вистраждав, виплекав. Усе пережите і передумане за перші роки війни оформилось
Територія України невідворотно опинялась під важким чоботом німця. “Найстрашнішим під час відступу був плач жінок… Плакала Україна. Вона плакала гірко, гірко ридала, свою долю гірко проклинала”.
У кіноповісті Довженко ставить питання: чому ж так сталося? І сам намагається відповісти, розібратися. Бо сам уже давно зрозумів, що перемога будь-якою ціною буде здобута. І що чекає тоді його землю, її людей? Тяжким ударом виявилась для Довженка непідготовленість Радянського Союзу до війни. “Не було у нас культури життя – нема культури війни.
Довженко “Україні в огні” викрив сталінсько-беріївську систему, викрив її потворність і людиноненависництво, той тиск, яким вона душила все нормальне, живе, людяне. Митець розуміє відірваність влади від народу, убивчу байдужість. І тому розуміє, що Україна розривається навпіл сталінською і гітлерівською звірячими системами. І страждає його народ! Його батьки… Яким мірилом виміряти ту трагедію, котру пережила Україна?! У кіноповісті він заступається за свій народ, що несе втрати на війні. Кому ж, як не йому, було це зробити – синові України, який мріяв понад усе жити і творити в рідній стороні, повернутися до неї бодай після смерті.
Він створює “сценарій про народ… про людей простих, звичайних, отих самих, що звуться у нас широкими масами, що понесли найтяжчі втрати на війні, не маючи ні чинів, ні орденів”.
Він писав “Україну в огні” з огненним болем у серці і палким стражданням за Україну, і тому такою болючою для Довженка стала заборона кіноповісті Сталіним. “Моя повість “Україна в огні” не вподобалася Сталіну і він її заборонив для друку і постановки… Тяжко на душі і тоскно… Мені важко од свідомості, що “Україна в огні” – це правда. Прикрита і замкнена моя правда про народ і його лихо. Значить, нікому, отже, вона не потрібна і ніщо не потрібно, крім панегірика”.
Ось так про те “дантове пекло”, в яком опинився український народ, писав Довженко, отак страждав, отак вболівав за Матір – Вдовицю, що, здається, писав не чорнилом, а кров’ю й сльозами.
“Стою на колінах. Цілую землю, по якій проходили наші солдати з боями, в якій полягли в множестві мільйонів, рятуючи себе й стару Європу”.