Трагедійне звучання твору О. Довженка “Україна в огні”

“Україна в огні” – це кіноповість, у якій О. Довженко показав трагічні сторінки в історії України, це протест людини, що піднеслася над уламками зруйнованої країни. Своїм твором автор закликає людей до мирного співіснування, він ніби хоче крикнути “Ні!” війні, яка стільки горя завдавала нашим містам і селам. Сироти і каліки, зруйновані храми, спустошені поля, понівечені людські долі – це те, чого завдала війна. У кіноповісті багато ліричних відступів, із яких яскраво постає сплюндрована рідна земля: “О українська земля, як укривавилась

ти!” Автор малює страшні картини “світу у бою”: “Вовки в кущах, наївшись людського м’яса, припадали черевами до землі і волочились, гадячи її в відчайдушному проклятому вовчому переляку”.

Трагедія України – це насамперед трагедія працьовитих і відважних, мужніх і співучих, терплячих і прекрасних українців. У центрі кіноповісті – життя родини Запорожців, яка уособлює долю всього народу. Багато горя завдала їм війна: не всі сини повернулися додому, трагічно склалася доля жінок-полонянок.

Однією з найтрагічніших сторінок твору є доля жінки на війні. Героїні “України в огні” Олеся Запорожець

та Христя Хуторна пройшли через пекло насильства і аморальності з боку фашистів, але залишилися морально чистими і величними. Олесі належать пророчі слова: “Ми жінки, Христе. Ми матері нашого роду. Треба все перенести, треба родити дітей, щоб не перевівся народ”. Олесі вдалося втекти з поїзда, і хоч важко було, але зуміла пережити жахи війни, знайти дорогу додому. Жінка несе на своїх плечах тягар жорстокості, насильства, горя втрат рідних і близьких людей.

О. Довженко, змальовуючи трагічні картини війни, показує її руйнівницею, великою руїною, що пройшла безжально Україною. І люди не змінюються в мить випробувань, а розкриваються. Прихований егоїст, підлабузник, здирник стає зрадником. Із ненавистю показує Довженко голів міськрад, бездушних воєнторгівців, які, рятуючись, кидали напризволяще свій народ.

“Україна в огні” – це незабутня історія родини Запорожців. “Що смерть моя і смерть моїх дітей? І що мої мізерні муки, коли зникають в небуття тисячі наших людей. Гинуть родини, гинуть роди без числа і краю…”, – думав Запорожець.

Вірний історичній правді, О. Довженко засуджує війну словами італійця Пальми: “В цій війні не буде переможців і переможених, а будуть загиблі й уцілілі”. Кожним рядком кіноповісті автор показує трагізм і безглуздість війни, її жахливі наслідки, оспівує мужність і відвагу воїнів – “героїв великого грізного часу”, закликає боротися за мир.

Якби здійснилося все те, про що мріяв О. Довженко, яким би щасливим стало людство! Олександр Петрович – унікальна постать в історії України. Доля наділила його щедрим талантом: він умів любити – Україну, її народ, своїх батьків, природу, своїх дружин, творчість, літературу, кіно, живопис, будь-яку цікаву творчу справу. Це наш і письменник, і кінорежисер, і художник, і державна людина. Усе йому було під силу, на все його вистачало. За що б не взявся – і все виходило талановито. Він завжди мріяв, жив активним громадським життям, любив нове, зміни, любив майбутнє.

Поки вірив, мріяв – жилося щасливо, але поступово рожеві окуляри потускніли, безжалісна державна машина проїхалася гусеницями і по ньому.

“Україна в огні” – це переломний етап у житті і творчості О. Довженка. Останні його твори – це вже не Довженко. Я б ніколи не присвоїла йому Ленінської премії за “Поему про море”.

Прослідкуємо, як, чому і коли Довженко перестає бути самим собою. І так: спочатку мріяв усю землю перетворити на розкішний квітучий сад, сам садив фруктові сади на Київській кіностудії і на Мосфільмі. Його називали “живим акумулятором ідей”, до всього він був небайду жим: і до Мічуріна, і до космосу, і до життя в інших країнах. Мав надзвичайно багатий внутрішній світ. Носив у собі океан ідей, сюжетів. Довгі роки виношував план архітектурної забудови і реставрації Києва, створив цілий проект архітектурного оформлення Дніпра, мріяв про будівництво на його берегах сіл нового типу, а під столицею хотів створити село-музей, до якого були б перенесені хати з усіх регіонів України. Задовго до польоту Ю. Гагаріна ділився на з’їзді своїми думками про підкорення космосу. Його цікавили проблеми садівництва і освоєння тайги, він проектував пам’ятники і монументи видатним діячам українського народу.

Перебуваючи в полоні фантазій і надзвичайних ідей, прозірливо бачив і відчував недоліки суспільного устрою. Глибоко це переживав, ніби відчуваючи і власну провину. Цими роздумами рясніє його щоденник: “…будь я Богом, я переробив би цілий світ, створивши його кращим, куди б не глянуло моє всевидюще сердите око…” Він був дитям своєї незвичайної епохи, дитям великого справжнього мистецтва.

А тим часом мистецтво втрачало свої основні функції – нести людям естетичну насолоду, бути засобом самовираження і пізнання світу, засобом зміни людини на краще – і ставало покірною служницею правлячої ідеології. Партійними вказівками нав’язувався фальшивий оптимізм і фанатична віра в гегемонію робітничого класу, партію, комунізм.

Передчуття катастрофи, глибокої прірви, в яку скотилося суспільство, до Довженка прийде пізніше, як і до Хвильового чи Яновського. А те гірке прозріння від сну-омани стане великою внутрішньою суперечні стю, трагедією. Спочатку Довженко, будучи за характером романтиком, свідомо підтримував ідеї нового ладу, він віддав свій талант загальному оркестру, але потім внутрішня вільна природа митця активно противилася цьому, вона підносила його над актуальними більшовицькими ідеями колективізації, індустріалізації до глибинного осмислення вічних людських проблем у тісній єдності з національними. На екран чи в текст настирливо проривалася болюча правда, яка мучила його. І він написав правду спочатку в “Щоденнику”, а потім в “Україні в огні”. Звичайно, ця правда правлячій верхівці, і Сталіну в тому числі, не сподобалася. Почалося цькування письменника. Зламати Художника, яким був Довженко, поставити його на коліна, примусити піти проти свого народу, зробити його творчість знаряддям антинародної пропаганди – це була жорстокіша кара, ніж згноїти на Соловках чи вислати на Колиму. Довженко постійно відчував дискомфорт, адже він усвідомлював величину свого таланту, але реалізувати його вільно, на повну міць не зумів. Від цього він постійно страждав. Йому здавалося, що він зрадив свій народ, не живучи в Україні, що його всі забули. О. Довженко передчасно помер від болю серця. У художниці Алли Горської є портрет Довженка: розполовинене обличчя (темне і світле), яке митець охопив руками. Цей портрет дуже точно передає трагедію великого Художника.






Кому дозволена мета тому дозволені.
Трагедійне звучання твору О. Довженка “Україна в огні”