Камінний хрест як художній символ трагізму українського селянина-бідняка в новелі Василя Стефаника “Камінний хрест”
Письменник-гуманіст Василь Семенович Стефаник – один із найвідоміших новелістів світу – жив і творив для народу. Тому його твори – документ про важке, безпросвітне життя людей. Сам письменник говорив: “Я писав тому, щоб струни душі нашого селянина так кріпко настроїти і натягнути, щоб з того вийшла велика музика Бетховена”. У творах Стефаника, у цих “золотих жнивах”, відбились людські муки, розпач і страждання. Найближчою йому була тема селянського буття.
Процес зубожіння галицького селянства спричинився до еміграції.
Як і всі новели Стефаника, новела “Камінний хрест” заснована на конкретному факті. Прототипом головного персонажа новели Івана Дідуха був Стефан Дідух, що мешкав у Русові, а потім виїхав за океан, залишивши пам’ять про себе – камінний хрест, який і досі стоїть на горбі в його рідному селі.
Як показує Стефаник, ніколи радості не знав Іван Дідух. З дитинства наймитував, а потім відбув десять років у війську.
Іван любить землю, любить працювати на землі. Але саме ця нелюдська тяжка праця і виснажила Дідуха, перетворила його на “зробок”.
Біда гонить Івана з рідного краю. А на чужині його чекає страшне лихо, може, й нагла смерть. Передчуття страшного невідомого охоплює душу Івана, і він говорить перед від’їздом своїй дружині, показуючи їй через вікно на могилу: “Аді, видиш, де твоя дорога та й твоя Канада? Отам!”
Проїдаючись з селом, хатою, клаптем поля на горбі, він мовби ховає себе і на знак цього виносить на той горб важкий камінний хрест, вибивши на ньому своє і жінчине імена Дався взнаки Іванові той горб: і вилучив, і покалічив його, а яким же милим, рідним і дорогим він видається йому тепер, у хвилину прощання. Описи суперечливих почуттів Івана і особливо сцени прощання звучать у Стефаника тужливо, надривно, як реквієм. Камінний хрест – символ людської прам’яті, символ незбагненої любові селянина-трударя до своєї землі, символ землі, позбавленої життєдайного коріння. Камінний хрест – німий і вічний свідок моральної смерті головного героя Івана Дідуха.
І не лише Івана Дідуха, а мільйонів українських селян, які розвіялись по землі чужинській, “як лист по полю”. Один Бог тільки й знає, що там на них чекає. Прощання Івана з хатою, з односельцями, з землею, до якої він не раз припадав змореним чолом, – це велична і страшна сцена. Саме вона стверджує незламну силу народного духу, велич душі, моральну красу людини праці.
Зіставленням Канади з могилою Стефаник, як Франко (цикл віршів “До Бразілії”) та Короленко (“Без язика”), підкреслював, що переселення до Америки не може бути для селян виходом з тяжкого становища. Письменник засуджував еміграцію за океан, де українських селян перетворювали на рабів. Минуло майже сто років, а тема ця залишається актуальною і зараз, коли еміграція набула нового змісту.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)