Інтерпретація легенди про Каїна і Авеля (“Казка про калинову сопілку’ Оксани Забужко)
Глибокий вечір спускається з неба і завішує чорним серпанком землю. Час чекання. Кайдани розірвуться, розтане метал, тріснуть ланцюги, міцні денні пута сну слабшають. Вони вже слабкі, бо ніч близько, її супутник Гіпнос стає з туманного марева чітким. Важкими, незносимими краплями гупають секунди. Стрілки годинника прилипають до циферблата, немов так само прикуті. Звивистою прозоро-білою стежиною проникає у простір між землею та небом, розчиняється у повітрі свіжість, що несе у собі аромат осіннього старого поля, дикого хижака-вітру, вологість
…Хвилина. Боже, чому ж так важко плинуть секунди?
Боже?
Марево. Легке, прозоре, спливає воно у стік часу, за днем, за світлом, за сонцем. Його більше нема, тільки аромат весни трохи вище від землі, він швидко розтає.
Приходить сила, сила інша. Холодно-пекуча, вона по-крижаному освіжає своїм полум’ям. Приходить, вселяється у ніч із червоно-чорних зі сліпучими бганочками язиків полум’я, животворного і жорстокого. Сила закриває собою усі щілини часу ночі. Її влада міцнішає, але ще чекає. Вона сміється над сліпотою людей, над їх страхами вночі…
…З-під землі хтось фарбує червоним
Місяць, вже старий і повільний, піднімається з-за обрію. Вдень він світив чорним душам, які живуть за горизонтом, там, де нема світла. Вночі вони виходять разом з ним на землю до першого крику півня – він прислужує їм і стереже від підступного сонячного проміння.
Притуплене чорне лезо Місяця застелене червоною кров’ю, запах якої дратує і збуджує. Лиш де-не-де проступають чорні плями. Вони нагадують істот – людей, це ті, що населяють землю і працюють удень. Їх захищає Він, адже вони слабкі та немічні. Але іноді серед них трапляються сильні. Та це потім…
Силуети людей. Один вище, інший нижче, Але все одно між ними є зв’язок, одна й та сама кров тече у жилах кожного, вони схожі.
Хіба? Коли сивий день готовий поступитись вечору, можна почути розповідь про тих людей. Вони були братами: “така сама кров”, та один був заздрісним, поганим та злим, а інший був веселим, добрим, чуйним.
Гостра грань між вдачами братів залишається такою ж заточеною при сонячному сяйві, але тупе лезо місяця забирає всю його гостроту. Залишається лише тінь від історії. Красиві дари, старанно укладені, і звичайні дари, менш пишні. Обрано ті, що були від слабкого, адже сильними треба знехтувати – вони ж сильні. Сліпий, Він не бачив, не здогадувався, що за силою ховалась слабкість – любов до. нього. Любов, здатна переходити у ненависть.. Вона засліпила свідомість, розмалювала вугіллям душу. Зробити щось, аби тільки допекти – риса, що надана Тобою людям. Вбивство. Такого рідного, такого самого. Відірвати шматок від себе, але щоб кинути його Тобі в обличчя! Ту частину, яку також по-своєму любив та ненавидів, що була отрутою, гіркою і солодкою…
Сприяння слабкому. Через милосердя? А де рівність, нам обіцяна? Запровадження НЕрівності – надання одному та ігнорування іншого. Через те, що один менш досконалий? Тоді кому ж Ти сприяєш? Гіршому? Хіба це справедливо?
…Особлива дівчина. Вона народжена зі знаком Місяця, який позначає так тих, хто є лід його захистом. Але Місяць-недобір. Чом так? Чому не молодий?
“Молодик”, – вперто казала собі мати, доки сама у це не повірила. Скоро Місяцевої мітки не стало видно – буйні чорні кучері вкрили таємну познаку від чужих недобрих завидющих очей.
Найкраща, але та, що не хизується красою, а сприймає просто…і просто як належне. Гра слів, породжена нашою думкою… Коротше, просто краща.
…Звичайна. Нічим не примітна. Не крива, не коса, не ряба, словом, звичайна. Звичайне волосся, очі, брови, шкіра. Без багато обіцяючих міток, накреслених сліпучо сяючим кігтем Місяця.
Вони разом. Бо вони – сестри.
Хіба? Адже дівчата різні!
Найкращий удар для сильного, особливого, – наділити долею слабкого, того, кого, здавалось, він випередив давно. Біль, злість, гнів – діти такого вчинку. Образа, відчуття несправедливості точуть не гірше черв’яка. Так, має бути баланс. Але іноді саме він стає недосяжним. Хто допоможе сягнути його, дістати собі, для долі? Хто-не-будь, той, хто керує Місяцем….
“Казка про калинову сопілку” – суміщення біблійних мотивів, їх народної інтерпретації, фольклору. Проблеми, що турбували людей до нашої ери, непокоїли століття тому, хвилюють і сьогодні. Народний наспів розкритий, поглиблений і декорований письменницею. Добро і зло, їх співіснування, сила і слабкість, справедливість – проблеми, які, можливо, виникли ще до людства – разом із появою Світла і Темряви, неба та землі, води і вогню. Протилежності. З них складається Всесвіт і світ кожного. Якщо б їх не було, не було б нічого. Без темряви не було б світла, без ночі – дня, без холоду – тепла, без недолі та зла – добра та щастя. Разом вони утворюють рівновагу, формують людські вдачі. Вони є невід’ємною частиною життя кожного з нас. А перебільшення є рисою характеру, особливим знаком.
Доля сестер – драма, розіграна перед нашими очима. Не знайшовши, порозуміння, спільної мови, вони стають одна для одної ворогами. Ця і тяжка ворожнеча посилена батьками: мати, яка бачить у старшій доньці своє віддзеркалення і пророчить їй незвичайну долю, стає на бік Особливої, Місяцевої Підзахисної, батько ж, відчуваючи схожість молодшої “мізиночки” на себе, захищає Оленку, посидющу і спокійну дитину.
Лінії життя дівчинок є січними одна до одної. Перетин їх шляхів закладений долею.
Долею чи свідомим вибором?
Ганнуся відмовляється йти у монастир. Це просто дитяча неуважність до слів дорослих чи вибір? Другий знак…
Наступний – дівчина починає відчувати підземні води. І вже не приділяє цьому уваги, сприймає як належне, іде обраним шляхом.
Шукає відповіді у церкви, але вона виявляється холодною і безголосою, – і крик про допомогу завмирає на вустах.
Виверт долі – і лінія життя поламана: молодша сестра намагалась завжди допекти Особливій (Місяцевій, Зоряній, Надзвичайній…), заздрила і намагалася приміряти до себе її долю. І допекла.
А де ж та обіцяна допомога, особлива доля? Чи є справедливість?
Він прийшов до неї, за нею. Син Ночі, брат Гіпноса, Князь Пітьми, вихований Місяцем та Зорями, є володарем позаобрійного царства.
Хтось говорив, що ким нам бути і де народитись, вирішує наш дух. Він обирає собі батьків, родину. Але чи можемо ми обрати, якими нам народитись? Особливими чи ні, добрими або поганими?
Без темряви немає світла, але що трапиться, коли дві протилежності не зможуть мирно співіснувати поряд, а тим більше разом? Чи залишиться баланс, їх функціональність? Вони взаємопов’язані, і тому при зникненні однієї гине й інша. Чи ж повинна бути між ними ворожнеча?
Нема відповіді.
У повісті протиставленням одна до одної є сестри – Ганнуся та Оленка: їх бажання, мрії, вади. Долі дівчат, такі різні, нерозривно пов’язані. Сестри були протилежностями. Але, як відомо, вони не можуть існувати одна без одної, тому коли Олена померла, її сестра також пішла з земного світу.
Коли Каїн убив Авеля, він так само не міг жити спокійно, скитаючись по грішній землі. Бог, щоб покарати його, заслав на холодний самотній місяць, примусив вічно тримати на руках тіло свого брата. І ми засуджуємо вбивцю, але не можемо звідси зазирнути йому у вічі, не хочемо дізнатися причини такого жорстокого вчинку.
…Ніч пройшла свій зеніт. Вітер приносить ледве відчуйний подих світанку. Загострена скибка місяця повільно тьмяніє і розчиняється у недосяжному, безмежному обрії. Ще жодний світлий промінь не з’явився на чорному полотні неба, але невидимий подих ранкової зорі роз’ятрює легені, змушує тікати у темні кратери бездонних часових вимірів, у яких панує ніч, щоб заснути у цих вузьких щілинах попільним сном….
…Він прийшов до моєї сліпої схованки зненацька. І моя думка із зав’язаними сонцем очима довго буде блукати по коридорах дня у пошуках рятівної ночі….
(1 votes, average: 5,00 out of 5)