Трагедія Оксани Перебійної – української боярині (За драмою Лесі Українки “Бояриня”)

Зломилась воля,

Україна лягла Москві під ноги,

Се мир по-твоєму – ота руїна?

Леся Українка

Доба Руїни – найтрагічніший період у нашій історії, період, майже не висвітлений у художній літературі. Драматична поема Лесі Українки “Бояриня” присвячена цим трагічним сторінкам історії України XVII століття. З усіх національних проблем письменниця обирає найгостріші: це проблеми національної зради й національної туги, це проблеми руїни фізичної й духовної, проблеми патріотизму і “ржавих” душ. Леся Українка розкрила в

драмі трагедію рідного краю через стосунки й особисте життя героїв твору.

Головною героїнею драми “Бояриня” є Оксана – донька козацького старшини Олекси Перебійного. Батько виховав дівчину в дусі палкої любові до України й свого народу. Оксана була першою братчицею дівочого братства. Але палке кохання до московського боярина Степана, з яким вона одружилася, змусило дівчину покинути батьківщину й рідних – усе, що було дороге та миле її серцю. Покохала Оксана Степана за те, що руки його “від крові чисті”. І навіть слово “чужина” не було таким страшним для молодої дівчини. Але вже перші дні перебування

в Москві принесли їй біль і гірке розчарування: інша культура, інші звичаї, які принижують людську гідність. Оксану болісно вражають слова, почуті в церкві за спиною: “Черкашенки! Хохлуши!” Ці слова одразу дали змогу дівчині зрозуміти, що вона назавлади залишиться в Москві чужинкою.

Подружнє життя поступово переконало Оксану, що вона помилилася у своєму виборі. Серце й досі кохає, а розум не може змиритися з розчаруванням у коханому чолові­кові: Степан не той герой-борець, охоронець і захисник інтересів України, якого малювала її романтична уява, а звичайна людина, що пливе за течією й підкоряється обставинам. Свою бездіяльність і приниження Степан виправдовує користю для України:

Тепер, Оксано,

Нам треба стерегтися так, “щоб муха

Не підточила носа”, як то кажуть.

Крий Боже схибити в чому, – пропала

Вся наша справа і громадська вкупі.

Був колись він справжнім козаком, а став “холопом Стьопкою”.

Оксана змушена відмовитися від допомоги братчикам з України, які хочуть пристати до Дорошенка (серед них і брат Оксани – Іван), і пристає на прохання чоловіка не озиватися на Україну до рідних навіть листом. Так і зра­дила бояриня свою Батьківщину, чого пізніше не зможе собі простити. Туга за рідним краєм, бездіяльність, “неволя бусурменська”, беззмістовне пусте життя в Москві при­зводять до тяжкої хвороби героїні: “Я гину, в’яну, жити так не можу!” А “руки, чисті від крові” покрила іржа:

Отак і ми з тобою… зрослись, мов

Шабля з піхвою… навіки… обоє ржаві…

Але Оксана байдуже ставиться до того, що, мабуть, ско­ро помре, вважаючи, напевно, що своєю смертю спокутує провину. Вона добровільно прирікає себе на смерть, але хоче, щоб Степан жив, бо він потрібніший Україні:

Борцем не вдався ти, та після бою

Подоланим подати пільгу зможеш,

Як ти не раз давав… На бойовиську

Не всі ж померли, ранених багато…

Поможеш їм одужати, то, може,

Колись там… знов зібравшися до бою,

Вони тебе згадають добрим словом,

А як і ні – не жалуй, що поміг.

Умираючи, Оксана вірить, що доля українського народу обов’язково переміниться, що Батьківщина її стане ко­лись вільною.

Образ героїні драми “Бояриня” споріднений з багатьма образами, змальованими в інших творах Лесі Українки. Такі герої не уявляють свого життя без волі й не можуть жити рабами. До останніх хвилин свого життя Оксану турбує доля України, думки її звернені до України, Україна – це сенс її життя, а туга за рідною землею стала причиною її смерті.






Образ ярослава диво.
Трагедія Оксани Перебійної – української боярині (За драмою Лесі Українки “Бояриня”)