Ім’я Марка Вовчка

Навесні 1883 року Михайло Дем’янович отримує призначення в село Ссргієвське, в сорока верстах від Ставрополя, де знаходився один з “государевих маєтків”. І знову пакування майна, перевозка меблів, посуду, піаніно, незграбної мідної ванни, яка всюди викликала подив, і домашньої бібліотеки, котру письменниця любовно збирала протягом багатьох років і зберігала в паризьких різьблених шафах. При кожному переїзді частину майна доводилося спродувати або просто роздаровувати, але зі своїм кабінетом, піаніно та ванною Марій Олександрівна ніколи

і ніде не розлучається.

З письменників XІX століття вона надавала переваги Стендалю, Бальзаку, Жорж Санд, Меріме. “Згодом до цієї колекції приєдналися Флобер, Гонкури, Золя, Доде та інші. Був увесь Віктор Гюго, хоч загалом вона не любила французькі вірші, увесь Мольєр і, звичайно, Бомарше (театр)”. Далі йде опис великої колекції етцелівських видань, серед яких центральне місце займали книги Жюля Берна, Масе і Сталя. “З німецьких книг вирівнявся невеликий, але для свого часу розкішний примірник “Фауста”, який подарував їй у І859 році Тургенєв. У такій же зеленій оправі з золотим обрізом зберігався у неї томик улюблених

пісень Гейне (Шіллера, за деякими винятками, вона не дуже полюбляла), були ще окремі томи Шлоссера, Вебера, Шпільгаге-на, Ауербаха, Гудкова, Мейснера, Гейзе, а загалом німецька колекція була бідніша навіть за італійську, що включала принаймні всіх старих класиків і примірник Сільвіо Пелліко, яким Марко Вовчок дужо дорожила”.

Далі йде перелік польських письменників, серед ЯКИХ інша особливо любила і часто цитувала по пам’яті Міцке-вича. Польський відділ поповнювався здебільшого тими авторами, які були найближчі їй за своїми поглядами (Ожешко, Прус, Свєнтоховський, Юноша, Т. Єж).

І ще один цікавий абзац: “Характеристика бібліотеки Марка Вовчка та її розумових смаків була б далеко не повна, якби ми не згадали про її повні Біблії (слов’янською та іншими мовами), Фому Кемішііського, Блаженного Августина, а також про Конфуція, Коран і Талмуд – останні французькою мовою. Крім того, французькою мовою була дуже велика колекція латинських і грецьких класиків – найчастіше лона заглядала у Таціта, Горація, Лукреція та Арістофатта. Були ще деякі класики (Сервантес, Камоенс, східні книги на зразок Гго-лістана і повної збірки “1001 ночі”) тих країн, мовою яких вона не володіла”. Залишки цієї бібліотеки, яку письменниця збирала протягом багатьох років, нині зберігаються у Нальчику, в меморіальному музеї Марка Вовчка.

…Отже, село Сергієвське. Спалені сонцем солончакові степи. Курява, спека, задуха, убогі халупи. Воду привозять з далекого джерела і продають, як молоко. Ніякої зелені, ніяких городів. Овочі вважаються ласощами. На горбку стара хатина. У найбільшій кімнатці ледве помістили великий письмовий стіл. Дах тече. У дощові дні на стіл ставлять відра. Вологість дііімас до кісток. Михайло Дем’янович роз’їжджає верхи по своїй окрузі, пробує, опорядити занедбані удільтті маєтки; Марія Олександрівна годинами розмовляє з селянами, допомагає їм порадами, роздає ліки.

Якимсь дивом у село Сергієвське доходить лист від Ет-целя. Це й справді було схоже на диво. Використавши всі свої зв’язки, Етцель з допомогою бельгійського консула в Москві нарешті дізнається про її місцепроживання. Знаючи про радикальні переконання “дорогої Марі”, її ентузіазм і готовність до дії, він був певний, що вона замішана в якійсь політичній справі, й тисячу разів уже оплакував її. Яке щастя, що вона благополучно перенесла і витримала всі знегоди останніх роківі Що він моли* сказати про себе? Сімдесят років – не жарт. Здоров’я дедалі гіршає, паралізувало праву руку (листа продиктовано секретареві). Справами його фірми тепер відав Жюжюль – Шюль Етцель-молодший. А він, старий, тепер може з чистою совістю звести рахунки з життям: адже це його зусиллями створено величезну бібліотеку гуманних книг Для юнацтва, бібліотеку, якої так бракувало його країні.

Етцель настійливо пропонує Марку Вовчку відновити співробітництво, просить швидше відгукнутися й повідомити, чи не може він чимось їіі ДОПОМОГТИ. “Ви, повно, Знаєте,- ділиться він сумною ЗВІСТКОЮ, що бідолашний Іван Тургенєв помер А вересня, він тяжко страждав протягом п’ятнадцяти місяців”.

Та не встигла вона зібратися 8 думками для відповіді, як сталася біда. Сергієвське охопила повальна епідемія дифтериту. У хазяїна будинку одразу померло двоє дітей. Рятуючи свого хлопчика, Марія Олександрівна з першою, яка їй трапилася, підводою тікає до Ставрополя, нуди слідом за нею з майном переїжджає Михайло Дем’янович, який одержав дозвіл управляти маєтком, живучи у місті, але з обов’язковими поїздками по окрузі. Тепер він буває з родиною лише в неділю.

У листі-відиоліді Етцелеві (осінь 1883 року) сергієвські враження переплітаються зі ставропольськими. Вона дякує видавцеві за доброту і чуйність, згадує свої походи до нього з Нейї на Рю Жакоб через Булонський ліс і в думках простежує, крок за кроком, весь цей довгий шлях. І, як контраст, змальовує жахливі умови, в яких вона жила всі ці місяці: дикі степи, де калмики-кочівники випасають свої стада, маленьке сонне містечко, де є аптека, лікар, поштове відділення, але найближча залізнична станція знаходиться за шістдесят верст. “Я живу зовсім ізольовано, і все, чого я бажаю,- це залишитись непоміченою. …У моєму житті виникла порожнеча, яку нічим не можна заповнити. Ви знаєте, що я заробляла собі на життя своєю роботою і не мала нагоди сказати вам, що інше існування, таке, яким воно є тепер, не може мене задовольнити”.

Етцель допитується, ЩО змусило її залишити Петербург і припинити листування. Ніл наполягає на тому, щоб вона знову взялася за перо і перекладала для нього свої твори, а він, поки живий, видаватиме їх, хоч би й в адаптованому, доступному французькому читачеві вигляді, щоб російські звичаї, які вона так чудово змальовує, не здавалися їм загадкою або ребусом. Але вона мусить поспішати. З кожним днем він підупадає на силі. “Ах, дорога Марі, коли б хоч ці останні роки не пропали марно, коли б Ви тільки допомогли мені використати їх для Вас,- можна було б іще багато чого пробити!” Етцель ладен її всіляко підтримувати – пін регулярно висилатиме їй невеликі кошти, піп оплатить працю переписувача і будь-які інші витрати, аби вона працювала!

На диво Етцелю, вона знову не відповідає кілька місяців, а потім надсилає адресу якогось Чмутова, службовця Волзько-Камського банку, який переправлятиме їй паризьку кореспонденцію, бо з різних причин вона не повинна привертати до себе уваги. Етцель здивований: “Хіба в Росії не знають, що Ви протягом багатьох років здійснювали всі переклади Жюля Берна і що ми, з другого боку, використовували для нашої дитячої бібліотеки багато Ваших робіт? Невже й спрапді неможливо підтримувати вільне листування?” А проте кожні три-чотири місяці він надсилає на адресу таємничого Чмутова грошові перекази разом із пакунками нових книг і комплектами “Журналу виховання і розваги”, на обкладинці якого серед постійних співробітників незмінно значиться ім’я Марка Вовчка. Це були не подарунки благодійника, а якась частка прибутку від перевидань у Франції “Скользкого ну ти” і “Маруси”. Навряд чи Етцель уявляв собі, як виручали її ці гроші у повсякденних турботах і тривалих роз’їздах і які вони були доречні у скрутні години життя.

А поки що вона береться до роботи, перекладає па французьку мову перші розділи “В глуши” і деякі із своїх ранніх повістей. Етцель підтверджує одержання переписаних начисто 109 сторінок, підбадьорює її, квапить, малює привабливі перспективи, й гадки по маючи, що вопа могла працювати лише уривками і невдовзі мусила знову все залишити.

У Ставрополі, до вони так добро влаштувалися в орендованому на Ольгінській вулиці будинку в величезним фруктовим садом і квітником, на письменницю чекають нові нещастя: важкі астматичні приступи, що примусили її шукати рятунку в ростовських і харківських лікарів, а потім – арешт і тюремні поневіряння Богдана.






Твір на тему я хочу стати ветеринаром.
Ім’я Марка Вовчка