Головний герой твору Зощенко “Оповідання Назара Ілліча, пана Синебрюхова”

Першою блискучою перемогою нового Зощенко були “Оповідання Назара Ілліча, пана Синебрюхова” (1921 – 1922). З них почався щирий Зощенко – “не крайній”, не “початківець”, а той Зощенко, що стрімко швидко набирав висоту й з перших же кроків, “по виду без найменшого зусилля, як у казці, одержав визнання й у літературному середовищі й у зовсім неозорій читацькій масі” (К. Федін). Головний герой циклу “Оповідання Назара Ілліча, пана Синебрюхова” побував на германській війні й захопив початок революції

Але в його психіці можна побачити той “окрик поміщика й тиха рабська відповідь”, які колись так уразили Зощенко. Це та маленька людинаа, який революція завертіла, закрутила і який був так характерний для взбурлившей Росії. Усунувши себе з новел, що склали цикл про Синебрюхове, Зощенко – уперше в історії літератури – надав право голосу цьому “маленькій людині”, дав можливість говорити йому, а не про нього, поставив в умови повного саморозкриття. Назар Ілліч відірваний від мужицького кореня, хоча “у мужицькому житті”,- як він говорить,- він “цілком дорогоцінна людина. У мужицькому житті я дуже корисний і розвитий. Селянські ці справи – делишки я ух як розумію, раз глянути, як і що. Так тільки хід розвитку мого життя не такий”. Але й у місті він ще місця собі не знайшов і тому почуває себе “дуже… навіть

сторонньою людиною в житті”.

Але пасивність Синебрюхова мнима: “…Я така людина,- хвалькувато заявляє він,- що все можу… Хочеш – можу землишку обробити по слову останньої техніки, хочеш – яким ні на є рукомеслом займуся,- усе в мене в руках кипить і вертиться”. Здавалося б, ця активність і зближає Синебрюхова з революцією, революція тримається активністю “низів” і відтіля може черпати свої сили й свій потенціал. Але зненацька у вигляд свого героя Зощенко вводить ноти, які не тільки ставлять під сумнів революційні можливості Синебрюхових, але й змушують трохи інакше поставитися до самого питання про потенції революції. Виявившись на позиціях разом з “своїм” молодим князем, Синебрюхов вірнопіддано йому служить. І коли один раз була німецька газова атака, а в землянці в “князя вашого сіятельства” була “вакханалія”, і гості, і сестрички милосердя,- Синебрюхов, учуяв гази, кинувся в першу чергу до князя, маску на нього одяг, а інші й “сестричка милосердя – бяк – з котушок геть – мертве падло

А я сволок князеньку вашого сіятельства на волю, костерик розклав за статутом. Запалив. Лежимо, не трепихаемся… Що буде… Дихаємо”.

И довго пам’ятає, і часто розповідає Синебрюхов цю історію, тому як був після цього “князь ваш сіятельство із мною однаково як на одній крапці. Вістовим зробив і обіцяв про нього, Синебрюхове, пекчись”. Так і прожили рік цілий. Захопленість, з якої Синебрюхов говорить про “князя вашому сіятельстві”, захопленість, не вбита революцією, виявляє жалюгідне в цій людині. І після революції, коли молодий князь послав його з листом у рідні краї, Синебрюхов повний співчуття до старого князя, якого мужики от-от прихлопнуть готові. З тією же рабською зачарованістю, без усякого зовнішнього приводу до лестощів, єдино із щирої шанобливості, захоплюється він старим князем. “Вид, дивлюся, чудовий – сановник, ясновельможний князь і барон. Бородища баками пребіла – біла. Сам хоч староватенький, а видно, що міцний”. І з повною готовністю, із щирою повагою до речей, особливо до саксонського чорненого срібла, допомагає він князеві вночі, непомітно, щоб не загинуло, зарити князівське майно в гусячому сараї

В “Оповіданнях Назара Ілліча, пана Синебрюхова” про цієї верноподданности розказано іронічно, але беззлобно,- письменника, здається, скоріше, смішить, чим засмучує й сумирність Синебрюхова, що “розуміє, конешно, своє звання й пест”, И його хвастощі, і те, що виходить йому час від часу “пере-тик і сумний випадок”. Справа відбувається після лютневої революції, рабье в Синебрюхове ще здається виправданим, але воно вже виступає як тривожний симптом: як же так – відбулася революція, а психіка людей залишається колишньої? І в чому причина консервативності цієї психіки?

Ще тривожніше для Зощенко реакція односільчан Синебрюхова на революцію. Бачить Синебрюхов, що мужички “із приводу лютневої революції турбуються й хитрять”. І Синебрюхова розпитують, який їм буде від революції користь. У цьому природному, здавалося б, питанні – який буде від революції користь – немає нічого що насторожує. Але як не вивертався Синебрюхов, як не відбивався він від питань, говорячи, що “не освітлено”, довелося йому все-таки відповідати на запитання “що до чого”. І вважає він, що “відбудеться звідси людям не мала…вигода”. А далі Зощенко малює сцену, що багато чого передбачає в його творчості:

“Тільки встає раптом один, запам’ятав, з кучерів. Злий мужик. Так і уражає мене – Добре,- говорить – лютнева революція. Нехай. А яка така революція? Наш повіт, якщо хочеш, весь не освітлений. Що до чого й кого бить-ні показане. Це, говорить, припустимо? І яка така вигода? Ти мені скажи, яка така вигода? Капітал? – Може,- говорю,- і капітал, так тільки ні, навіщо капітал. Не інакше, як землишкой розживетеся. А навіщо мені,- яриться,- твоя землишка, якщо я буду з кучерів? А? – Не знаю,- говорю,- не освітлений. І моя справа – сторона”.

Питання – яка вигода від революції – мені – для себе – не здавався Зощенко настільки вуж необразливим і природним. У цьому він побачив, уловив і точно зафіксував одну зі сторін народної свідомості в революції: для деяких людей “народне”, “державне” стало синонімом егоїстично зрозумілого “свого”.



Твір на тему суспільство.
1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...
Головний герой твору Зощенко “Оповідання Назара Ілліча, пана Синебрюхова”