Фантазія “Смутно колишуться сосни (О. Кобилянська)
Фантазія “Смутно колишуться сосни” написана у формі казки. Тут виступає лісовий цар, який у приступі гніву гострим каменем порвав струни чудотворної арфи, що лежала на дні “морського ока”, і більше ніколи ніхто не міг почути її чарівної музики. І образи, і колорит в новелі – казково-фантастичні, хоч тут і немає тієї простоти та прозорості, як у народних казках, їх образах-алегоріях. У взаєминах лісового царя і чудотворної арфи приховується життєва драма самої письменниці. Написана новела в серпні 1901 року в Кимпулунзі, де О. Кобилянська
Звеличанням людської гордості пройнята і новела “В долах”, яка була написана пізніше (1907).
Значно прозорішою є новела “Через море”, де. в алегоричних образах розкривається тема “великої вірності жіночої любові” (ІІІ, 549). Дві меви (чайки) в сонячну днину сидять на морському березі і сперечаються між собою. Більша мева (він) збирається перелетіти бурхи-ве море (алегорія людського життя). За товаришем, незважаючи на його егоїзм, відмову підтримати в дорозі, летить і слабша мева. Він, дужий і гордий, летів високо й рівно, купаючи білі груди у свіжому повітрі.
Тут відбилися тяжкі настрої письменниці. У листі до П. Тодорова від 26 квітня 1902 року, написаному приблизно через півтора місяця після новели “Сліпець”, О. Кобилянська говорила: “В мене страшне багато чувства, і воно мене вбиває. Я не можу більше писати все мені обридло, моє довіріє до людей розбилося, то довіріє, що мене гнало до людей – як дитину до цвітів,- а тепер маю таке почуття, що моя душа порожня, як вулей… не можу ні читати, ні писати, округ мене пусто і порожньо – ні людей гарних – і я би найрадше умерти хотіла” ‘. Леся Українка зразу помітила, що О. Кобилянська “поповнила” українську літературу твором з таким рознервованим героєм, який мало чим різниться від героїв декадентської літератури. Це відзначав і О. Маковей у листах до самої письменниці. Водночас Леся Українка зрозуміла, що товаришці по перу потрібна серйозна духовна підтримка. І цю підтримку вона подає в листах, а також пише сама оповідання “Сліпець” – як відгук на однойменну новелу О. Кобилянської.
Появу цих новел О. Кобилянської тогочасна критика зустріла по-різному. Буржуазний націоналіст С. Єфремов, що весь час вороже ставився до творчості письменниці використав “Мої лілеї” для того, щоб ще раз беззастережно оголосити О. Кобилянську символісткою-декаденткою. В цих творах він бачить лише “туманний стиль”.
Насправді ж “туманність” стилю “Моїх лілей”, як і всіх новел, де йдеться про особисту драму письменниці, зумовлена іншими причинами. Тут О. Кобилянська чинила так, як свого часу І. Франко, який також пережив любовну драму, наслідком чого були вірші збірки “Зів’яле листя”. “Пускаючи” в світ свої вірші, І. Франко супроводив їх вигаданою історією про самовбивцю. Зроблено це було І. Франком з тією метою, щоб читач не ототожнював самого поета з героєм ліричної драми. О. Кобилянська з тією ж метою прагнула приховати автобіографічний елемент в казкових та алегорично-символічних образах і картинах.
Інший критик, ревний прихильник модернізму, О. Луцький, що раніше в пройнятій гуманістичними ідеями творчості письменниці бачив ніцшеанство, після появи новел “Смутно колишуться сосни”, “Сліпець”, “Через море” та “Мої лілеї” змінив тон своїх “писань” і оголосив її співцем “безсмертної ідеї Краси”, поетом містики, що високо тримає “хоругов вічної і незглибимої Тайни” ‘. Проти подібних трактувань творчості О. Кобилянської виступив І. Труш. Він писав: “Фразою без реальної вартості видається мені висказ д. Луцького, що за межею в іншім кращім світі роз-цвівся світ Ольги Кобилянської. Коли за “дев’ятою горою, за дев’ятим морем синім” має розумітися містицизм або екзотизм – то наша писателька, видиться, не має з таким світом нічого спільного; коли автор має на думці сферу мрій, то п. Кобилянська не дає причин уважати її горожан-кою тамтого світа. Вона радше належить сюди, її тереном є “Земля” 2. І це справді було так, бо порівняно з попереднім десятиліттям літературно-естетичні погляди письменниці початку XX століття не зазнають суттєвих змін. Вона і надалі підтримує творчі стосунки з письменниками-реалі-стами та культурно-громадськими діячами – Лесею Українкою, І. Франком, В. Стефаником, М. Коцюбинським, О. Маковеєм, Д. Лукіяновичем, В. Гнатюком, чеською письменницею Т. Турнеровою, прогресивним німецьким літературознавцем Г. Адамом, болгарським письменником П. Тодоровим та іншими. Як і раніше, О. Кобилянська розглядає літературу як чинник великої суспільної ваги в справі виховання народу, формування “національних характерів”, “типів”, що повинні відігравати велику роль у розвитку історії та культури.
Як і раніше, О. Кобилянська визнає примат “живого життя” над мистецтвом і розглядає літературу як відображення дійсності. У листах, публіцистичних новелах, де письменниця торкається питання про естетичне відношення мистецтва до дійсності, вона так само, як і в 90-х роках, виступає проти копіювання “живого життя”, етнографічного побутописання, безкрилого натуралістичного зображення дійсності. Різко критикує письменниця декадентську писанину Арцибашева, Винниченка та інших. В листі до О. Маковея вона пише: “А щодо мене, то я ніколи декаденткою не була й не буду, бо мені всякий декадентизм противний” ‘. Для неї і надалі залишаються авторитетами Л. Толстой, Ф. Достоєвський, І. Франко, Панас Мирний, В. Стефаник, Б. Бйорнсон, Г. Келлер, Є. П. Якобсен, теоретик мистецтва Лессінг та інші реалісти. Водночас О. Кобилянська справедливо вважала, що метод критичного реалізму недостатній для повноти художнього зображення життя. На думку О. Кобилянської, творам багатьох пи-сьменників-реалістів минулого бракувало глибокогр і всебічного психологічного аналізу внутрішнього світу людини і особливо романтичного духу, романтичного пафосу, що неодмінно супроводить життя людини в її пориві до “сходу сонця”. У творах “модерних письменників” Банга, Гамсуна і Гейєрстама, гаслом яких було “назад до душі”, О. Кобилянську вабило насамперед, як вона зазначала, їх уміння глибоко і тонко розкривати “душу людини”. На чолі цього напряму, правда, безпідставно, вона ставить М. Метерлін-ка. Саме в “тонкості й глибині” зображення внутрішнього світу людини, її переживань, думок і почуттів у зв’язку з епохою, тим оточенням, в якому перебуває людина, письменниця бачить ознаку довговічності творів словесного мистецтва. Через глибоке розкриття внутрішнього світу людини здійснюється, за О. Кобилянською, індивідуалізація образу, твориться правдивий характер.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)