Волт Вітмен – американський поет-новатор (твір-фантазія)

“З ринкової точки зору ціна на мене невисока”, – так говорив про себе американський поет Волт Вітмен. Цікаво, що видавці не дуже хотіли мати справу з цим поетом із “неправильними поглядами”, і Вітмен здебільшого сам займався підготовкою збірки до видання, сам робив типографічне оформлення своїх віршів. Я дивлюся на портрет Вітмена… Сивий симпатичний дідусь. Що мене приваблює в ньому? Перше – те, що поет любив мандрувати. Він побував у сімнадцяти штатах, мандруючи пішки. Серед лісів, полів, серед природи поет почував себе навіть

краще, ніж серед людей. І не дивно. Поет закриває очі і пригадує недавнє: серце завмирає – він тримає в руках тільки-но видану ним збірочку, яку назвав “Листя трави”. Сам придумав назву, сам виготував палітурку. Тепер можна заявити на увесь світ, що він – поет. Із радістю в очах подарував видані екземпляри то одному, то іншому знайомому (вони б мали оцінити й похвалити, а може, й допомогти пробивати поетичну дорогу), а вони один за одним повернули йому збірочку, ніяково опустивши очі. Чому? “Почитайте, зрозумійте мене! І себе! І світ довкола нас! – ніби хотів крикнути поет. – Почитайте неспішно, вірш за віршем, пройдіть
разом зі мною дорогами Америки і відчуйте себе частинкою людства, частинкою всесвіту! …Ось лежу я під деревом. Хто я? Так, звичайна людина, без роботи, родини, якогось певного заняття. Не респектабельний чоловік. Але погляньте на це з іншого боку! Лю-ди – на! Хто вона така? Для чого живе в цьому світі? Що залишить після себе? Хіба варто тратити життя тільки на пристойну роботу й високу зарплатню? Бог створив нас різними. І головне – жити достойно…”

– Хелло! З ким це ви тут розмовляєте? – раптом почув біля себе голос.

– Хелло! Я розмовляю зі світом, з людьми, з вами особисто! – відповів Поет. – Але ж ви мене й не бачили!

– Це не обов’язково. Головне – я знаю, що ви є на цьому світі, а може й на тому світі.

– Дивак. Ходімо звідси.

– Ну, йди, – сказав старий дружині, – а я трохи потеревеню, відпочину.

– А ви, я бачу, подорожній? Звідки й куди йдемо? – звернувся селянин до Поета.

– Я ступаю на шлях відкритий безжурно, Здоровий, вільний – весь світ переді мною, Довга тіниста путь веде мене, куди я захочу. Я – Поет. Пишу для людей. Про людей.

– Поет? О, тоді це має бути щось таке веселе й ритмічне. Прочитайте ще разок, бо я щось не дотеленькав.

Вітмен ще раз прочитав свій уривочок з вірша, але селянин ніяк не міг взяти до тями, чому він називає себе поетом, якщо вірш “не до ладу” – немає рими.

– О, та це не обов’язково, – гарячкував Поет. – Головне, щоб думка була ясною та наповненою поезією. Вірш має бути вільним, не закутим в окови. Ось подивіться на море. Гарне! Але ж морські хвилі не викочуються на берег через однакові проміжки часу, як і пориви вітру між соснами, але ж і в гуркоті хвиль, і в шумовинні сосен є свій ритм, своя мелодія.

– Дивак. Ходімо звідси, – скопіював селянин свою дружину і пошкандибав додому вечірньою дорогою.

– А хто ти є – людино Америки? – сумно зітхнув поет і звернув свій погляд до моря.

Що бачив він у далині? Чому не хочуть розуміти його творчість ні прості, ні інтелігентні люди? Адже слово він поставив на рівень ритму часу. Людина змінюється, прагне кращого, але від поезії чомусь чекають формальності. Де ж новизна? Де експериментаторство? Замість бідняцьких хижок будують міста – гіганти, а в поезії чому не хочуть будувати щось нове? Ох і люди! Їм подавай те, що вони вже снідали! А може, на вечерю щось смачніше?! Запитують, наприклад, чому в ваших віршах немає назв? Не потрібні вони! Читайте вірші вільно, не шпортаючись об їхні заголовки, дихайте, наповнюйте своє серце повітрям свіжого часу. Або ось ще запитують: “Чому у вас тільки одна збірка “Листя трави”?” Так, збірка одна, але віршів було дванадцять, а поступово стало чотириста! Це так само, як людина – росте, живе, набирається досвіду, років. Мої вірші – як живе створіння, вони підіймаються сходами життя, як і я, як і кожен з вас. О Боже, зроби так, щоб “моя пісня була проста, як рев і мукання тварин, швидка і спритна, як рухи риб, як капання крапель дощу!”

Волт Вітмен виявився більш далекоглядним, ніж його сучасники. Він не відступив від своєї манери письма, від властивого йому експериментаторства – він пише оди фабричним трубам і домнам, він сміливо вводить у поезію не пастушкові, а міські мотиви. Поет не боїться прозової мови в поезії, він може довго перераховувати якісь факти, ознаки, події, але й це принесло йому славу – такий спосіб отримав у літературній критиці назву “вітменівського каталогу”. Якщо б нам запропонували скласти вірш на основі “Пісні про себе” – адже тут нібито не потрібні особливі поетичні здібності. Але як приємно відчути себе поетом і замислитися над питанням: “А хто є ти – людино України?” Далекий американський поет ніби запропонував нам подумати про себе, свою країну, пишатися тим, що ми – люди. І нести за це моральну відповідальність перед собою та перед Планетою. Вітмен надихнув мене на співпрацю. І я спробував перефразувати його твір: “Хто не ходив травою степовою, не бачив світ, Не лицезрів природу навесні. І він не бачив світла поміж храмами, І не зігрітий він теплом, яким зігріті ми. Тепло оте не згасне ні на мить: Воно живе в полях, степах і луках, Воно живе в квітках, дощах, вітрах. Бо те тепло – то є Земля моя, Пишаюсь тим, що українець я!”






План до повісті митькозавр з юрківки.
Волт Вітмен – американський поет-новатор (твір-фантазія)