Діти й війна в поезії Твардовского

Діти й війна – немає більше жахливого зближення протилежних речей на світі”, – напише він в одному зі своїх нарисів. І скільки їх, дитячих доль, зіпсованих війною, зустрів він на дорогах війни! Дітей, що втратили матерів, матерів, що оплакують загиблих на їхніх очах дітей…

В 1937-1938 роках Твардовский багато займався перекладами, чимало перекладав з Тараса Шевченко. Один з перекладів має прямий стосунок до нашої розмови – це вірш “И в самих радісних краях…”:

И в самих радісних краях Не знаю нічого красивей, Достойней матері

щасливої З дитиною малим на руках. Буває іноді: дивлюся я, Любуюся нею, і сум Охопить серце раптом; і жаль Її мені стане, і, тужачи, Перед нею голову схилю я, Як перед образом святої Марії – матері прекрасної…

Рядка ці можуть стати епіграфом до дитячої теми військової й післявоєнної пори у творчості Твардовского. З особливою пильністю вдивляється поет у жіночі й дитячі долі, з невимовним болем і неприхованим сумом думає про їх. Ще під час походу в Західну Білорусію були написані вірші про вдову, зустрінутої під Брест-Литовському у вересні 1939 року, що

…сама коштує в хати, И, тримаючись за спідницю, у ряд Драбинкою

живою хлопці Босоногі коштують… (“Овдовілий прапор”)

А в дні Вітчизняної війни це й “дружина командира, що бігла з Мінська з дітьми в ніч першого жорстокого бомбування”, підібрана під час короткої зупинки поїзда Москва – Київ на станції Хутір Михайлівський. “Їй потрібно було в Білу Церкву, до рідного чоловіка. Навряд чи вона добралася туди, – ремствує Твардовский, – усього через кілька днів я побачив Білу Церкву, залишену нами” (“Із втрачених записів”); і “хлопчик, що везе на саночках мати, важко поранену, коли йшов бій за їхнє село”; і дівчинка з дитиною на руках і із двома меншими обапол себе, у трупа матері” (“Діти й війна”) і багато інші

Кому в наші дні давно хрестоматійним вірш, що невідомо став, Твардовского “Оповідання танкіста” про хлопчика “років десяти – дванадцяти”, що указали танкістам, звідки б’є фашистська пушка

Був важкий бій Всі нині як спросонку, И тільки не можу собі простити: З тисячі довідався б я хлоп’я, А як кличуть, забув його запитати…

Але, імовірно, мало хто знає, що написано воно на підставі реальної події, розказаного Твардовскому знайомим йому ще по фінській війні майором Василем Архиповим. Трапилося це восени 1941 року під час боїв за Полтаву. “Невідоме ім’я хлопчика, що виявив в одному із затишних дворів окраїни 76-міліметрову гармату й не що тільки сообщили про цьому червоним бійцям, але й танк, що супроводжував, на те місце

Коли-небудь фігура цього хлопчика в льолі, що роздувається міхуром,, що тримається однією рукою за вежу танка, що йде в бій, буде виліплена скульптором”, – писав Твардовский у нарисі “Майор Василь Архипов”.

Простий факт, переданий поетові старим знакомцем про бої на вулицях Полтави, послужив Твардовскому матеріалом для створення маленької новели. Але як це зроблено? Написана немов би з натури картина обрамлена рамою першої й останньої строфи, що виражають основну думку, невідступну думу-жаль ліричного героя про те, що забув запитати ім’я. Твардовский не просто переказав почуте від майора Архипова. Він і себе відчув учасником описуваної події й, як це нерідко траплялося, частина провини ліричного героя звалив на свої плечі. Рука майстра, могутній талант і чуйне серце художника перетворили інформаційне повідомлення в маленький шедевр

У кожному рядку про дитячі долі на війні гіркота неизбивного страждання. Це й армійський швець, чий “синишка сидить сиротою//З німецькою гармошкою губної//На чиїйсь холодній печі…”, і той “у пілотці хлопчик босоногий//З худим заплічним вузликом”, що утомився відповідати на надокучливі питання дорослих: “- Ну, сирота. – І негайно: – Дядько Ти краще дав би прикурити”, і інші незліченні дитячі долі

Безліч рядків у віршах і прозі написано про дітей на війні, але нічого пронзительнее, чим рядка “Відплати” Твардовского читати не довелось. Тоді не було ні сил, ні слів, “щоб розповісти про це по живому враженню… у зворотах літературного листа”, але як тільки поунялась гострота “живого враження” і ледве відпустила біль, Твардовский зверне до загарбників гнівні рядки, рівних яким не знає література:

И суд наш праведний суворий, И місця немає пощаді И не в нас її проси, Ми будемо мертвих глуше. Проси в тих, чиї на Русі Загубив безвинно душі Проси в тих, кого ти спалив, Зарив у землі живими… Проси в тих, кого розділ У передсмертну годину осоружний Проси в дівчинки в тієї, Що, у дула рушниць дивлячись, Запитала з дитячою простотою: Панчішки теж, дядько? У тієї, худе тільце чиє У краю рову поставив Проси пощади в неї, А ми щадити не вправі.

Пізніше цієї теми торкнуться багато письменників. А тоді, у незбагненній круговерті, справжнісінькому пеклі пожарищ першим у повний голос заговорив Твардовский. Його рядки з’явилися тим камертоном, що настроїв тисячі душ на ту ж хвилю, потрапив у власні коливання нечутних звукових хвиль, змусив битися серце в унісон: “… ця мила дівчинка, приречена на загибель, з такою дитячою наївністю запитує: “Панчішки теж, дядько?” Сила емоційного впливу слова Твардовского!






Яким чином незалежність впливає на долю молоді.
Діти й війна в поезії Твардовского