Твір по добутках А. Твардовского

А. Т. Твардовский – ярчайший поетичний талант. Домінуюча риса його творчості – найвищий рівень цивільного занепокоєння в будь-яких життєвих ситуаціях. Щасливий той, хто “відвідав цей мир у його мінути фатальні”. Чим-Чим, а “фатальними мінутами” наша епоха не обділена. Твардовский переконався в цьому на власному життєвому досвіді. Родом він зі смоленського села, із сім’ї, що пережила драму розкуркулювання й посилання, про колективізацію знав не понаслишке. Картини нового колгоспного життя, що відразу нібито стала щасливої,

у літературі й мистецтві прийнято було прикрашатися

Мимоволі пригадується муляжний достаток у знаменитій кінокомедії “Кубанські козаки”, що вийшла теж у досить суворі післявоєнні роки, але показала селянське життя суцільним святом – і свято вийшло на славу. Так було й у ранньому вірші Твардовского “Гість”, де до колгоспника приїжджає одноосібник (на своєму возі зі своїм конем!), щоб подивитися: а чи варто вступати в колгосп? (Можна подумати, що ця справа була добровільним.) Він-Те сам не може зважитися вийняти з кошика привезений “житній з начинкою пиріг”, а хазяї йому півлітрівку ставлять і яєчню “у

всю сковороду”! Хвастається колгоспник хлібом і льном, конями, коровами й телятами: “А худоба була ситий, плавний, чистокровний”. Цей сюжет Твардовский включив пізніше в поему “Країна Муравия”. Старе вино буде улито в нові хутра

И чорні – з будівель старих – колоди

Меж нових добре лягли взабор.

Багатозначний образ! Немов символ того, як люди старої, темної свідомості все-таки входять у нове життя. Такий образ не можна втратити, і ті ж колоди “добре лягли” у текст поеми.

И колоди старі в забір

Меж нових уляглися

Одним словом, правду життя випливало втиснути в прокрустово ложі соціалізму, забувши про селянську трагедію. Треба було згадати, як страждали бідняки від кулаків. Твардовский описав нещасну частку дівчини, виданої за багатого хазяїна, у якого “худоба хоботастий, ситий, чистокровний”. Уже чи не ця худоба виявилася на колгоспному дворі? Помнете, в “Дст” сказано точно так само про худобу? Втім, хіба справа в одній лише худобі? У колгоспі людям і працюється весело (ще б – адже за “трудодні”!), і весілля гуляється від душі (де й Микиті Моргунку перепали як гостеві). А на кулацком надворі, “де журавель криничний – і той звучав з урочистістю церковної”, – у тім “нелюбому, нежитловому раї” бідній безприданниці немає ні веселощі, ні життя, воно біжить із осоружного двору в чому була

Ти клопотала по дворі ледве світло,

У бруді, у забвеньи підростали діти,

И не ворожила ти, чи була, немає

Інша радість і любов на світлі

Про це пише він у своїй мініатюрі. Що було, то було: долею дружини у великому селянському господарстві (як і долею чоловіка) була робота від зорі до зорі. У рядках же Твардовского є щирий біль і щира віра в можливість іншого, радісного життя. А чим кінчається кулацкая життя? Похмурого подружжя розкуркулюють і засилають:

И с їм одним, похмурим старим,

Куди везуть вас, ти спокійно їдеш

ЩоМовчить і безглуздим ворогом

Сусідів, ЩоПідписували вирок,

Не чи правда – у цьому дуже “ідейному” вірші, у цих “правильних” словах все-таки відчувається “німий біль” селян, що висилаються? Та і як не бути болю? Односільчани “підписали вирок” сусідові кулакові як своєму ворогові. На тлі цього скрипливого воза, що відвозила на Соловки класових ворогів, особливо повинна була вражати ідилічна картина нового життя всієї Смоленщини:

Край моїм сільським, шитим ликом,

Ти дивуєшся на своєї справи

Слава революції великої

Стороною тебе не обійшла

Слався життям, ситої й веселої

Нова Смоленщина моя

Було все це. Але якою ціною?! Мільйони померлих від голоду мужиків у Поволжі й Україні. А скільки кращих працівників було заслано або розстріляне?! Самі ж мужики розстрілювали мужиків. І от уже нова героїня поета горює, що батьки не дозволили їй вийти заміж по любові за пастуха, видали за кулака – і що тепер, як жити?

Пізно про тім говорити, горювати,

Батьке б з маткою заздалегідь знати,

Знати б, що життя повернеться не так,

Знати б, чим стане пастухи так батрак

“Життя повернеться не так” – надовго, хоча не назавжди. У цьому питанні голови колгоспу, у якого гостював Микита Моргунок, виявився поганим пророком. У наші дні поема “Країна Муравия” своєю правдивістю й драматизмом нагадує про ціну, що народ платить за те, що життя повертається “не так”.

Поминаємо душ покійних,

Що пішли на Соловки…

Їх везли, везли возами…

З дитинками й пожитками

От і знову “німі болі” у дуже оптимістичній поемі. Моторошна картина виселення людини. Ні, не випадково у Твардовского зазвучала пісенька про божу пташку:

Отчого ти, божа пташка,

Дзвінких пісень не співали?

– Жити я в клітці не хочу,

Відчините мені темницю,

Я на волю полечу

Мимоволі пригадується вірш О. С. Пушкіна “Пташка”, створене в 1823 році. Але пройшло більше 100 років – і знову довелося писати про пташку в клітці. Через 20 років наступила хрущовська “відлига”. Прав був І. Г. еренбург, лід рушив – і його вже не можна було зупинити ніяким “застоєм”. Твардовский внутрішньо розкріпачився й “німий біль у слова наділив”. Одна за іншою пишуться поеми, про які він колись і мріяти не міг: “За далечінню – далечінь”, “Теркин на тім світлі”. Нещадно викривні рядки, що бичують бюрократизм, окозамилювання, показуху. Чимало таких рядків і в посмертно опублікованій поемі “По праву пам’яті”:

Перед особою збіглих билей

Не вправі ми кривити душею, –

Адже ці були оплатили

Ми платою самою великий…

За два роки до своєї смерті Твардовский відкинув всі заборони – зрадив гласності пам’ять про селянську трагедію 30-х років:

…не ті вже годочки, –

Не вправі я собі відстрочки

Надавати. Гора б із плечей

Ще встигнути без дротика

Німий біль у слова наділити,

Той біль, що сховано часом

И встарь тіснила нам серця…

“По праву пам’яті” – це осмислення поетом досвіду всього прожитого життя. Поема відзначена новим рівнем збагнення народної правди. Це – лірико-філософський роздум про непрості шляхи історії, про долю окремої особистості. Поема відзначена характерної для Твардовского глибиною й силою поетичного узагальнення. Сама пам’ять у добутку – це не простий спогад про колишній, а неможливість забути, що не відпускає біль душі, постійне тривожне й суворе нагадування про те, що ніколи не изгладится в серце людському. Сам мотив пошуку правди – як істини й справедливості – наскрізний у поемі, він пронизує її текст від звертання до себе у вступних рядках до завершальних її слів. Тут розвиваються й заглиблюються мотиви, що пролунали в книзі “За далечінню – далечінь” (особливо в главах “Так це було”, “Друг дитинства”).

Все це воістину вистраждано поетом, оскільки мова йде про драматичну долю його сім’ї, найближчих людей, про його власну долю. Твардовский розповідав про великий подвиг народу в роки війни, коли вирішувалася доля батьківщини, коли народ, що віддав синів і дочок в ім’я цього подвигу, показав, на які жертви він здатний. І про те, які бешкетування відбувалися “в ім’я цього народу”, він розповів гранично чесно, искренно. І пам’ятав і беріг цю пам’ять свято.

Олександр Трифонович пережив, перестраждав і 30-е, і 40-е, і післявоєнні роки – і, нарешті, йому пощастило пережити, як говорили стародавні греки, катарсис – очищення душі. Поет такої долі мав повне право по-пушкински гордовито, по-маяковски зухвало написати про себе:

Вся суть в одним-єдиному завіті:

Те, що скажу, до часу танучи,

Я це знаю краще всіх на світі –

Жив і мертвих – знаю тільки я

Сказати те слово нікому іншому

Я ніколи б нізащо не міг

Передоручити. Навіть Львові Толстому –

Не можна. Не скаже – нехай собі він бог

А я лише смертний. За своє вответе.

Я про одному при житті клопочу:

Про те, що знаю краще всіх на світі,

Сказати хочу. І так, як я хочу






Твір на тему культурна людина.
Твір по добутках А. Твардовского