Добуток Твардовского “Книга про бійця”

З перших розділів полюбив читач “Книгу про бійця”, книгу про “правду сущої, правді прямо в душу бьющей”. Красномовне підтвердження тому – листа читачів, читачів усяких і різних, від так вимогливого й причепливого, якої був улюблений письменник Твардовского І. Бунін, до рядового бійця. Бунін познайомився з поемою лише в 1947 році й охарактеризував її як воістину рідку книгу, захоплюючись волею, влучністю, точністю й незвичайною народною, солдатською мовою – “ні сучка, ні задирки, ні єдиного фальшивого слова”.

Не менш захоплено

зустрів її й адресат Буніна Н. Д. Телешов, що писав Твардовскому, що із часів ершовского “Коника-Горбунка” не читав і не зустрічав у літературі “такого простого чисто народної мови… Честь Вам і слава за цю просту народну мову. У ньому й “серьез”, і гумор, і лірика. Чудово й зворушливо”.

Все це – результат зразкового, доведеного до досконалості майстерності, далекого всякого марнослів’я, і тієї вищої духовної мети, що він ставив перед собою:

Я мріяв про суще чудо: Щоб від вигадки моєї На війні живучим людям Було, може бути, теплей… Нехай читач імовірний Скаже із книжкою в руці: От вірші, а все

понятно, Усе російською мовою…

За тонким спостереженням А. Туркова, радянська поезія першої, до її честі, відчула необхідність і значимість, бути може, непомітного, але дуже потрібного, важливого внеску в “справу далекої перемоги”, і “вічний вогонь на честь невідомого содата”, і перші пам’ятники полеглим героям – все це з’явилося насамперед у поетичних рядках тієї далекої військової пори. Ці висновки самоочевидні й незаперечні, але, імовірно, першою іскоркою в невгасимому полум’ї, що спалахнуло на згадку воїна-брата, був ратний подвиг Олександра Твардовского, що создали безсмертний пам’ятник грізного років – “Книгу про бійця”.

“Я не люблю лубочних картинок, що зображують війну. На них суворий воїн утирає сльозу й ховає хвилювання за буркотливими жартами. Це брехня. Суворий воїн нічого не ховає. Якщо він відпускає жарт, виходить, жарт у нього на розумі”. Цих слів французького письменника-льотчика Антуана де Сент-Екзюпері, що загинув у липні 1944 року, Твардовский тоді не знав, але і його герой, “коли відпускає жарт, виходить, жарт у нього на розумі”, і сльози його – скупі чоловічі сльози щирого героя

Нетрадиційність поеми відзначалася багатьма. У свій час Ю. Тинянов писав, що “відчуття нового жанру є відчуття новизни в літературі, новизни рішучої! це революція, все інше реформи”. Прагнення до рішучої новизни, екстремальна військова ситуація й підказали Твардовскому ключ до новаторства: “книга про бійця, без початку без кінця”. І тому він не нудився сумнівами й побоюваннями, не бентежило його відсутність первісного плану, слабка зв’язаність глав. Для нього було важливо інше – “треба писати про те, що горить, не чекає”. За зовнішньою простотою криються дуже обмірковані, зважені, пережиті рішення. Тонке чуття художника, відчуття своєї причетності й особистої відповідальності за все що здійснює змушували прагнути до відомої закінченості кожної окремої частини, глави, періоду й навіть строфи. Це було обумовлено тим, що перед поетом був його читач, що міг бути назнаком з попередньої, але найважливіше в іншому – він міг і не дочекатися наступної глави: “він був там, де й герой, – на війні”.






Квіти очі природи.
Добуток Твардовского “Книга про бійця”