Бенкет під час чуми. Трагедія (стисло)
На вулиці стоїть накритий стіл, за яким бенкетують кілька молодих чоловіків і жінок. Один з бенкетуючих, молода людина, зверщаясь до голови бенкету, нагадує про їх спільного друга, веселому Джексона, чиї жарти та гостроти бавили всіх, оживляли застілля і розганяли морок, який тепер насилає на місто люта чума. Джексон мертвий, його крісло за столом порожньо, і молодий чоловік предлагает випити в його пам’ять.
Голова погоджується, але вважає, що випити треба в мовчанні, і всі мовчки випивають в пам’ять про Джексона.
Голова бенкету звертається
Голова дякує Мері за тужливу пісню і предполагает, що колись її краю відвідала така ж чума, як та, що зараз косить все живе
танути від жіночих сліз і сліпо вірити їм. Луїза кричить, що їй ненавістна жовтизна цих шотландських волосся. У суперечку втручається председателя, він закликає бенкетуючих прислухатися до стуку коліс. Наближається віз, навантажена трупами. Возом править негр. При вигляді цього видовища Луїзі стає млосно, і голова просит Мері хлюпнути їй води в обличчя, щоб привести її до тями. Своїм непритомністю, запевняє голова, Луїза довела, що “нежного слабшай жорстокий”. Мері заспокоює Луїзу, і Луїза, поступовогоно приходячи до тями, розказує, що їй привидівся чорний і білоокий Демон, який кликав її до себе, в свою страшну візок, де лежали мерці й лепетали свою “жахливу, невідому мова”. Луїза не знає, уві сні те було чи наяву.
Молодий чоловік пояснює Луїзі, що чорна віз вправі роз’яснюїдь всюди, і просить Вальсінгама для припинення суперечок і “наслідків жіночих непритомності” заспівати пісню, але не сумну шотландської, “а буйну, вакхічне пісня”, і голова замість вакхіческой пісні співає похмуро-натхненний гімн на честь чуми. У цьому гімні звучить хвала чумі, що може дарувати невідоме захоплення, яке сильний духом людина в змозі відчути перед обличчям загрожує загибель, і це насолода в бою – “безсмертя, може бути, застава!”. Щасливий той, співаючи голова, кому дано відчути цю насолоду.
Поки Вальсінгам співає, входить старий священик. Він дорікає бенкетуючих за їх блюзнірський гостину, називаючи їх безбожниками, священик вважає, що своїм бенкетом вони здійснюють надругаництво над “жахом священних похорону”, а своїми захопленнями “бентежать тишу трун”. Бенкетуючі сміються над похмурими словами священика, а він заклинає їх Кров’ю Спасителя припинити жахливий бенкет, якщо вони бажають зустріти на небесах душі усопших улюблених, і розійтися по домівках. Голова заперечує свяЩенніков, що вдома у них сумні, а юність любить радість.
Священик докоряє Вальсінгама і нагадує йому, як лише три тижні тому той на колінах обіймав труп матері “і з криком бився над її могилою”. Він запевняє, що зараз бідна жінка плаче на небесах, дивлячись на бенкетує сина. Він наказує Вальсінгама татувати за собою, але Вальсінгам відмовляється зробити це, тому що його утримує тут відчай і страшне воспоминанье, а також свідомість власного беззаконня, його утримує тут жах мертвої пусТоти рідного дому, навіть тінь матері не в силах відвести його звідси, і він просить священика піти. Багато захоплюються сміливою отповедью Вальсінгама священикові, що заклинає нечестивого чискритим духом Матильди.
Ім’я це призводить голови в душевне сум’яття, він говорить, що бачить її там, куди його занепалий дух вже не досягне. Якась жінка помічає, що Вальсінгам зійшов з розуму і “марить про дружину похованої”. Священик вмовляє Вальсінгама піти, але Вальсінгам Божим ім’ям благає священика оставить його і піти. Закликавши Святе Ім’я, священик іде, бенкет триває, але Вальсінгам “залишається в глибокій задумі”.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)