Багатогранна лірика Олександра Олеся
О слово! будь мечем моїм! Ні, сонцем стань! вгорі спинися. Осяй мій край і розлетися Дощами судними над ним.
О. Олесь
Повертаються до нашої рідної землі, до нашого народу забуті імена. Чим завинили вони, визнані майстри слова, перед своїм народом? Переконані: нічим, народ їх не карав осудом, не обійшов забуттям. Намагався покарати їх сталінізм, відлучаючи їхню творчість від історії української літератури, але дзвони пам’яті стоголосі, вони щедро викресують імена: Микола Хвильовий, Богдан Лепкий, Валер’ян Поліщук, Григорій Косинка, Олександр
О. Олесь завинив перед своїм народом лише тим, що не розділив із ним страхіття голоду 1932-1933 років, жахів сталінського беззаконня, ненависної фашистської окупації. Та він себе жорстоко і покарав. Покарав тим, що 1919 року залишив рідний край і опинився на чужині:
Чужина – могила, чужина – труна, Душа на чужині, як чайка сумна, – Літає і квилить в сльозах без гнізда: Навік його змила бурхлива вода.
Так писав поет, якого ще знали в Україні в перші пореволюційні роки, якого захоплено читали, адже вірші були мелодійними, народнопоетичними. Митець зумів з особливою експресивною напругою переплавити
Ми не зложимо зброї своєї… Дужі в нас і бажання, і гнів, Ми здобудемо землю і волю. І загоїмо рани віків.
Високопатріотичне слово поета порівнюють із Шевченковим: у Шевченка поезії високохудожні, закличні, вогненні, такі ж риси мали і поезії О. Олеся, який талант свій присвятив революції – її переможно-величній увертюрі та її трагічному фіналові. Він вболіває щиро, глибоко, співчуває голодним, знедоленим:
Вони – обідрані, розбуті,
Сліпі, голодні і німі,
В кайдани, в сталь міцну закуті,
В кривавих ранах і ярмі, –
Сьогодні більше не раби:
Лунають гасла боротьби!
Схвалювали всіх і вітали збірки поезій “З журбою радість обнялися”, а потім іще декілька збірок, але вже шостої книги поезій О. Олеся читач не отримав, хоча і називав М. Грушевський О. Олеся “Найбільшим з нині живущих поетів на Україні”.
В душі у поета гули буревії розчарувань, нерівноваги, незгоди, але ж він був переконаний:
Хто я? Я козак –
З вільним духом, з ніжним серцем,
З іскрами в очах.
Скільки громадської мужності і відвертості треба було мати, щоб затаврувати емігрантів, які не зуміли по-справжньому сміливо боротися за щасливе майбутнє свого народу:
Вони зійшлися, неборать,
В ім’я найвищої мсти,
Щоб всім єдиним фронтом йти,
І перегризлись, як собаки,
Пересварились, як коти,
І розповзлися знов, як раки.
О. Олесь не шкодує і себе, розчарованого, зневіреного, – то намагається виправдати свій крок, хоча б перед своєю совістю, то впадає у відчай:
О, недурно в скорботах ми плачемо На вигнанні в холодних світах, Ми своєї землі не побачимо… Тільки, може, у мріях, у снах.
Неодноразово поет поривався на Україну, жив надією на повернення, але його стримували сумніви. Знав він про немилосердний голод 33 року, знав, що один за одним зникали у безвісті письменники, а роки Великої Вітчизняної переживав особливо боляче – сам хворів, приголомшений був смертю свого сина О. Ольжича у концтаборі Заксенхаузен. Із глибини душі рвалися слова:
О принесіть як не надію.
То крихту рідної землі:
Я притулю до уст її
Ї так застигну, так зомлію…
Вдячні нащадки – письменники, поети, літературознавці повертають поета О. Олеся і його класичні шедеври на Батьківщину, до рідного народу. 1 ми віримо, що доля творчої спадщини О. Олеся буде щасливішою, ніж його особиста доля.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)