Образ України в поезії Олександра Олеся

Олександр Олесь ненастанно шукав таких виражальних засобів, які б з найбільшою точністю відображали любов і захоплення Україною, надії та розчарування, його журбу і радість:

Жита з волошками, і луки, і гаї.

І всі розкоші весняні,

Всю вроду, всю красу безкраю.

Як втілити її, не знаю,

В словах, в пісні мої.

Думка про долю України не давала спокою. Ще 1906 року він пише:

Прокляття, розпач і ганьба!

Усю пройшов я Україну,

І сам не знаю, де спочину

І де не стріну я раба.

Як пристрасно хотілося йому, українському інтелігентові,

щоб рідна батьківщина «згадала згублене ім’я»! 1903 року студентом він побував на відкритті пам’ятника Котляревському в Полтаві. Саме там відбувся остаточний вибір – усвідомлення свого національного покликання. Зустріч з Грінченком, Самійленком, Коцюбинським, Лесею Українкою окрилили, підняли дух. Працювати, вчитись, творити треба на славу рідної культури, рідного слова.

Відтоді в кожному вірші билося переповнене любов’ю до України поетове серце. Осмислення її долі, минулого й сучасного знайшло своє журливе відображення в поезіях «Для всіх ти мертва і смішна…», «Ой не квітни, весно,- мій народ в кайданах…»,

«О правда! Мій народ смішний безкрає…». Промовистим є останній вірш, у якому автор стверджує, що ніколи не відмовиться від свого народу, яким би він не був «смішним, горбатим» і «безпам’ятним таким».

У передреволюційні роки з’являються нові, оптимістичні, настрої. Олесь палко бажає побачити свій край нарешті вільним, розкутим, спроможним творити власну долю. У поезіях 1916-1917 років звучать і надії, і заклики, і докір, і сподівання. Чи є слова прекрасніші за ті, з якими поет звертається до бажаних гостей України – Сонця і Волі? Чи ж справдилися надії?

В кривавім морі і вогні

її, окрадену, збудили…

Вітри і вихори страшні

її в повітрі закрутили.

Відчай, безнадія. Поетове серце сходить кров’ю від муки («В моїй душі не сходе сонце…»). Тоді, 1919 року, коли Україна, окрадена і зраджена, лежала в руїнах і кривавих шрамах, почалася трагічна сторінка життя Олеся, яку можна назвати одним словом – чужина. Він бачив, що більшовизм не дасть тієї волі, яку виходив зустрічати так сердечно. Було боляче, бо кривавий експеримент над народом тривав. У цей трагічний час Олесь звертається до образу Тараса Шевченка:

Чому тепер тебе немає,

В ці дні безладдя і негод,

Коли над кручами блукає

Війною змучений народ?

Олександра Олеся розривають навпіл бажання повернутися і усвідомлення ризикованості повернення. І так майже 26 років. Що пережило його змучене серце, розкажуть вірші «В журбі я сонцю не радію…». «О, принесіть як не надію, то крихту рідної землі», багато інших.

У час становлення державності Україна прислухається до голосу свого люблячого сина. Він і нині озивається в десятках нових пісень, звучить зі сцен і трибун. Збулися слова поета:

Хто зберіг любов до краю

І не зрікся роду,

Той ім’ям не вмре ніколи

В спогадах народу.






Лист до байрона.
Образ України в поезії Олександра Олеся