“Звук павутинки” дивовижної краси світу (за однойменною повістю В. Близнеця)
Колись давно, в ранньому дитинстві, мама розповідала мені казки, герої яких, як мені здавалося, знаходилися десь тут, поряд, у тем ній кімнаті, а на день ховались у шафах, за буфетом, книжковими полицями…
Я навіть обережно відкривала дверцята Шафи: а ну ж бо як прищемлю якогось малого чоловічка!
Відчуття таємничості світу, казковості оточуючого з віком відійшло у потаємні куточки моєї душі… А у Віктора Близнеця, мабуть, ні! Його герой повісті “Звук павутинки” Льонька бачить срібного чоловічка, який не боїться Сопухи, чує звук
Навіть сердечні, добрі люди не розуміють Льоньку, бо “засмоктав” побут: мати бідкається, коли після дощу “затекла хата”, підставляє ночви і тазик, куди капають “руді, перемішані з глиною сльози” будиночка. А для малого Льоньки в “хаті залунала музика”.
Таким же чарівним було і Льончине “кіно”: кругле вічко у віконниці, де випав сучок.
Тільки великий фантазер зміг би побачити кіно з Вишневими Пушинками у промінні, яке падає вранці через “кругле віконце-дучко”. В. Близнець вміє почути “звук
Автор показує, що і серед дорослих є ті, що чують “звук павутинки”: не втратив дитячої здатності бачити й розуміти цей світ Адаменко, юний науковець, що прибув до баби Сірохми, як він сам каже, “помирать”. Адам вбирає останні дні, часи життя в себе, як губка. Може, передчасне очікування смерті розбудило в дорослій людині дитяче сприйняття світу?
Льонька, Адам, Ніна, собака Реке живуть в якомусь іншому, фантастичному потойбічному світі, що кричить, плаче, волає, просить, щоб знайшлася споріднена душа: “Треба, щоб хтось та був. Щоб лежав поруч, грівся на сонці, слухав тебе… Я хочу друга. Хочу, щоб хтось до мене прийшов”. І нехай автор не виділяє речення знаками оклику, але яка самотність у цих невимовно тужливих словах Льоньки! Тому, мабуть “приходить” до нього душа пса Рекса, а в полохливих очах матері застигає питання: “Який Реке?!”
В. Близнець розуміє необхідність творити з нашим поколінням підлітків про найважливіше – життя і смерть, правду і кривду, любов і ненависть…
Трагедією для Льоньки стає смерть Адама, який робив досліди по створенню “атомного сонця”. Автор вчить нас не лише бачити і чути “звук павутинки”, але й бути мужнім.
Фантастична наречена Адама Ніна вчить Льоньку і разом з ним нас, читачів, бути вірними своїм друзям, своїм дитячим враженням від незвичайного світу з “павуковим радіо”, з “вітрильником з соснової кори”, з ліхтариком-грибком…
З гіркотою В. Близнець пише, вкладаючи в уста Ніни сумні слова: “Так, ти забудеш мене… У мене друзів багато було, вони повиростали, купили собі мотоцикли, транзистори, квитки на футбол. І коли я приходжу до них у гості, вони дивляться на мене сонними очима і не впізнають”.
Автор також голосно закликає нас залишатися в душі назавжди дітьми, сприймати світ незвичайним і гарним, кольоровим. Цим повість В. Близнеця споріднена з віршем Л. Костенко “Кольорові миші”. Тож не даймо вмерти в нашій душі звуку павутинки!
(1 votes, average: 5,00 out of 5)