Зразок твору: Ідея духовного багатства людини у романі О. Гончара “Собор”
А якщо людина втрачає пам’ять, віру, посягає на найдорожче? “Манкурт”, – кажемо ми, згадуючи роман киргизького письменника Ч. Айтматова “І поки вік триває день”, а зокрема, легенду про людину, якій жахливими тортурами відібрали пам’ять, зробити з неї раба, який підняв руку на найсвятіше – на матір. І якщо, у Ч. Айтманова – це легенда, хоч не безпідставно розповідає її письменник, то в О. Гончара є “герой” подібний – Володька Лобода. Тільки різниця в тому, що таким він стає з власної волі.
“Батькопродавець!”
Так він став зачіплянським “генієм”, відтоді й “сидить на культур”.
“Але ж красень, стервець, – не заперечує величі собору Володька Лобода. А далі жах проймає за його слова: “… їм би оцей собор – стояли б і вік на нього молились… Хлібом їх не
Уявімо собі на мить, що французи перестали вважати святинею Собор Паризької Богоматері, що італійці нищать свої геніальні пам’ятки… А наша рідна земля?! Скільки витерпіла вона вандалізму, манкурства, яничарства. Тому, коли поповзли чутки, що собор у Зачіплянці будуть руйнувати, адже були такі, що “Десятинну у Києві знищили, Михайлівський золотоверхий на очах у всіх зруйнували”, тепліше стає на душі від того, що не залишилися люди байдужими. Тоді і Вірунька, і Леся-фронтовичка, і Костя-сліпий танкіст, і Ягор Катратий, і Федягпрокатник, і Шпачиха – всі, хто живе по правді, збагнули, що йдеться не просто про облуплену, занедбану споруду, йдеться про їхню честь і сумління.
Страждає собор не менше від людей. Перед відвертістю і чистотою думок Миколи Баглая відчиняє він свої двері і кличе в минуле. Після зруйнування Січі вирішено було “на сумовитій раді” лицарів Запорожжя: збудуємо собор, щоб непокора в цім витворі стала серед степів на віки. Тому радів Микола щиро за своїх зачіплянців. Потреба собору, потреба краси, так само як і огида до руйнування, видної завжди жевріла в цих людях. Прийшло розуміння, що є речі, без яких “душа озлидніла б”: “Можна прожити і без собору, і без пісні, і без Рафаеля… Але чи залишились би ми тоді в повному розумінні слова людьми?”
Якби ота краса, що побачила її Єлька вгорі собору, раніше їй відкрилась, не було б у неї найтемнішої ночі її падіння. Ніби оглухнувши, “забувши про всі комбікорми”, стояла вона серед собору і дивилась туди, в глибінь найвищої з бань, де все зосталось, як було при перших майстрах. Подихом краси і величі своєї собор одних звеличує, додає снаги і сили, а інші перед ним мізерніють, нікчемніють. “Оце ті, що без соборів у душі”, – з жалем говорить учитель про “золоту молодь”. А мелодії, які виводив молодий Ізот Лобода у тому соборі, залишили слід у його душі позавжди. Своєю добротою та щирим слово допоміг він Єльці вдруге не схибити у житті. Мов на святу, мов на мадонну, дивився Баглай на неї. Тільки багата духовно людина може так обдарувати другу “щедрістю своєї душі”. А “ніжна мова руки” підтримувала її так, мовби вона якесь “серпанкове створіння”.
“Собори душ своїх бережіть, друзі… Собори душ!” – слова, сказані учителем Хомою Романовичем “стишеним і утаємниченим” голосом, промовляють до нашого серця имим письменником. Духовно багатими людьми мріяв бачити митець українців. Країна – незалежна, сильна, гопда, – то була і назва, і суть найзаповітнішої книги, над творенням якої працював до останньої хвилини Олесь Гончар.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)