Життєвий подвиг матері (за новелою Василя Стефаника “Марія”)
Новела “Марія”, написана В. Стефаником у 1916 році – один з найкращих творів не лише з-поміж новелістики письменника, а й з усієї малої прози вітчизняної літератури початку ХХ століття. Вона присвячена пам’яті Івана Франка і являє собою художню історію пізнання головною героїнею людей, світу і себе в ньому. Надзвичайний талант і безмежна любов до України дали письменнику змогу в цій короткій новелі відтворити весь розмах братовбивчої війни, плюндрування цілої нації, роздертої поміж двох ворогуючих у першій світовій війні імперій.
Письменник на власні очі бачив, як цвіт українського народу – найкращі його сини – кладуть свої голови за її незалежність, соборність і державність. Ці історичні події і лягли в основу новели “Марія”, змальовуючи її головну героїню у важкі часи життєвих випробувань. Вона постає перед нами як символ самої України у вирі тих трагічних подій, які судилися їй на драматичному шляху історії початку ХХ століття.
Ми бачимо Марію у хвилини щастя, які залишилися у минулому житті, і в безодні
Стефаник, здається, нічим особливим не наділяє свою героїню. Для мене вона – проста селянка, щастя якої – у праці біля землі, в любові до свого чоловіка, у щебетанні дитячих голосів. Але ось починається війна – і ми стаємо свідками саморозкриття материнської душі, що вражає глибиною відчуття неприродності воєнного стану світу. І якщо у ставленні до своїх дітей Марія спочатку керувалася лише своєю материнською любов’ю, то вже згодом під впливом синів у неї зростає національна свідомість, яка дає їй змогу серцем і розумом усвідомити важливість справи її синів, пишатися ними: її діти пішли “добувати мужицьке право”, були “ласкаві до простого народу, і народ…коло них цвів”.
Найповніше, на мою думку, розкривається духовна велич матері та глибина її любові до дітей у епізоді, коли сини Марії добровольцями вступили до лав Січового стрілецтва і пішли здобувати Україні свій найдорожчий скарб, як тисячі інших жінок, що пожертвували своїми синами задля України: “Попід мури мали держали серця в долонях і дули на них, аби не боліли”, – так передає почуття цих святих українок автор.
Воєнні лихоліття не примушують Марію зректися тієї справи, заради якої проливають кров її діти. Як найдорожчий скарб береже вона портрет Шевченка – єдине, що залишилося на згадку про синів, їхня часточка; вона тілом його закриває, а окупанти “кроїли тіло пугами”. Шевченкова пісня лікує Маріїну душу, переносить її до синів, і вона вже бачить, як збувається мрія її дітей: “Блискотять ріки по всій нашій землі і падають з громом у море, а народ зривається на ноги. Наперед її сини, і вона з ними йде на ту Україну”.
Твір прочитано, але збудження в душі не проходить. Мене дуже вразив цей шедевр творчої спадщини Стефаника, його символіка, його глибина і патріотизм. Серце сповнюється почуттям національної гідності і гордості за славну історію рідної України, за її героїв – моїх співвітчизників.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)