Жерар Філіп в оцінці товаришів по мистецтву і критики
Жорж Садуль, кінорежисер, на сторінках “Леттр франсез” (21.06.1946 р.) про гру Жерара Філіпа у фільмі “Ідіот” за Ф. Достоєвським писав: “У надзвичайно важкій ролі князя Мишкіна Жерар Філіп показав себе одним з найкращих акторів нашого часу, а Едвін Фейер (Настасія Пилипівна)… краща за все там, де покірно йде за режисером (Жорж Лампен), а не демонструє свої “зіркові примхи”.
Після “Ідіота” і “Одержимого” Жерар Філіп міцно утвердився в амплуа героя-коханця на французькому екрані. Багато французи бачили за п’ятдесят
“Він втілення всієї молодості світу, він вміє з вражаючим мистецтвом переходити від сміху до сліз, вміє однаково переконливо грати простолюдина і аристократа, нерозважливого юнака і досвідченого чоловіка. Він вийде перед глядачем в костюмі і в піжамі, в брюках і в мундирі, в сутані і в куртці, з незмінним вихором непокірного волосся
Луї Арагон усіляко хвалив “Пармський монастир” Кристіана-Жака: “Мені здається – це чудовий фільм, яким ми можемо пишатися (особливо, якщо порівняти його із сумнозвісними голівудськими спробами), і найважливіше звернути увагу на те, який великий актор у цьому фільмі Жерар Філіп, скільки внутрішнього вогню у Марії Казарес, а чи стендалівські це характери чи ні – інша справа. А образ кохання, який наче відтісняв все інше!”.
Бажання Фабріціо дель Донго (Жерар Філіп) знищити тирана, відновити зруйновану справедливість майже стихійне, воно підказане вродженою моральністю, до виховання якої і закликав Жерар своїх молодих сучасників. Шляхетне прагнення актора не знижувалося комерційним романтизмом картини – молодь зрозуміла Фабріціо і захоплено вітала.
Марія Казарес (спр. Кірога, 1922-1996) з Жераром Філіпом потоваришувала на зйомках “Пармського монастиря”; спостерігаючи за ним на репетиціях і в будні, вона робила замітки: “Слабкий і в той же час на рідкість міцний. Впертий, забобонний, як всі слабкі люди, запальний, гарячий і на рідкість добрий… Дуже важко схопити його суть! Вкрай рухливий, повітряний, він наче проходить крізь пальці. Призма з тисячею граней! За характером він створений для театру: майже жіноча чутливість, прагнення рівноваги і ясності, вправність, постійна потреба подобатись усім і кожному, зачаровувати своєю привабливістю, вражати.
А зовнішність Жерара? Витончений силует, “золотий” голос, що вмів дзвеніти металом і накривати хвилями ліричного тепла, правильно окреслений овал обличчя: ясні, широко відкриті на світ очі, і це довге, пружне і легке тіло, яким він володів, як фокусник. Поглянеш на його “мав’ячі” гримаси, на пустотливі любі витівки, на вічну спрагу імпровізацій і дрібничок – і казатимеш: легковажна істота, яка байдужа до доброго і ницого, яка рівно ковзає по поверхні життя. І все-таки цього не казатимеш, тому що через маску ледь-ледь та й визирне така серйозність і навіть мудрість, що мимовільно подумаєш: цьому Аріелю добре відомі істинні та мнимі вартості, в ньому сховано стільки внутрішньої гіркоти і суму, що він надає перевагу літати над світом і дивитись на нього не затьмареним поглядом. Кого йому грати? Він, звичайно, створений, щоб одухотворити образи невинних, недосвідчених жертв, героїв, наділених усіма доброчинностями, хоробрістю, мужністю і відвагою. Йому судилося грати чарівних принців, яким допомагають добрі феї, легендарних героїв, викупаних в дитинстві в чудодійному джерелі, вразливих лише в одній малюсінькій точці, куди здатна поцілити одна лише смерть. Тільки вона може відшукати це вразливе місце в ньому самому (і смерть знайшла це місце: пістряк (рак) печінки, від чого Жерар Філіп помер, не знаючи діагнозу).
З приводу ролі Франсуа у фільмі “Такий милий маленький пляж” режисера Іва Аллегре преса відмічала, що особливістю всіх героїв Жерара Філіпа є те, що вони поєднували в собі романтичне вивищення над дійсністю, молоде прагнення до чистого і прекрасного життя, і в той же час всередині них незнищимо жили сумніви, що це неможливо, якійсь навіть сарказм і іронія над самим собою, прекраснодушним і захопленим. У Аллегре Жерар вперше зіграв героя, який забрів у глухий кут саме тому, що він підкорився, виявився слабким перед труднощами життя, загубив своє романтичне кредо. Він зіграв застереження своєму поколінню і післявоєнній молоді, яке зводилося до добре відомої істини: важливо залишатися самим собою, не дивлячись ні на що. Саме це і надало фільму Аллегре потрібної актуальності. У Жерара була рідкісна здібність зближувати свого героя, ким би він не був, і з психологічними завданнями свого часу. Після прем’єри фільму 19 січня 1949 року в кінотеатрі “Мадлен”, яка відбулася, тріумфально снобистськи саркастичний “класик модернізму” Жан Кокто сказав про Жерара: “Це абсолютний шедевр”.
Дуже серйозна робота прийшла до Жерара Філіпа восени 1948 року, коли він отримав листа від Рене Клера з пропозицією зніматися у фільмі “Краса диявола” (за твором Гете “Фауст”). Клер не міг обійтися без Жерара тільки він з його вмінням відтінити іронією комедійну ситуацію, з його легкістю і поривчастістю у вираженні почуттів зумів би втілити задум Клера. До того ж у зовнішності Жерара так чудово переплелись диявольські і янгольські риси, – вуха, зуби, ніс – в них є щось сатанинське, а очі як у серафима.
Рене Клеман, кінорежисер:
Жерар належить до тієї категорії людей, яку називають “матеріалом для ліплення”. Поясню свою думку. Якщо на одній з репетицій ви відпрацьовуєте якусь деталь, то це виявляється на всіх наступних репетиціях. Разом з Жераром ми брали “матеріал для ліплення” і замішували його. На кожній репетиції Жерар удосконалював образ. Він відчував знімальну камеру і володів дивовижною точністю. Він завжди дошукувався до суті кожного руху. Якби Жерар не володів цією точністю, я ніколи б не зміг вдатися до тих складних і тривалих рухів знімальної камери, які глядач бачив у фільмі. Саме, працюючи з Жераром, я вперше слідкував за репетицією і зйомкою, не відриваючись від візира знімальної камери, Жерар запам’ятовував усе. Його точність породжувала труднощі, що пов’язані з розміщенням меблів, декорацій, світла. Як режисер, я не міг на це не зважати.
На зйомці він був настільки зосереджений, що дуже різко зупиняв кожного, хто намагався заговорити з ним навіть у справі, не кажучи вже про те, щоб дати інтерв’ю. До праці він ставився з дивовижною повагою.
Мішель Морган (нар. 1920), кіноакторка:
Жерар Філіп неповторний. Я не бачу нікого, з ким його можна було б порівняти. Він був романтичним героєм, що народжуються один-єдиний раз на століття. Він був тим, кого хотіла б зустріти на своєму шляху кожна жінка. Він був саме втілення поезії, стриманості, гармонії, мрії, якою ми намагаємося оволодіти, мрії, що вислизає, тікає від нас.
Жорж Садуль:
До вершин генія його піднесли серце, його праця, його розум, в значно більшій мірі, ніж це зробила його вражаюча обдарованість. Він був самою скромністю. Це не означає, що Жерар не усвідомлював своєї слави і свого таланту. Він знав собі ціну. Але ще краще він знав те, що мусить продовжувати всьому вчитися, що все ще треба завойовувати, що мистецтво для свого удосконалення вимагає тривалого часу, а життя жахливо коротке, навіть якщо воно триває і цілий вік.
Але на творчому шляху Жерара Філіпа були і невдачі, до таких відносять його роль Мішеля у фільмі Марселя Карне “Жульєта, чи Ключ від снів” (1950 р.). Пояснюється це тим, що Жерар менш за все належав до того типу акторів, які відрізнялися магічною здатністю бути, а не здаватися на екрані, особливою кінематографічною піддатливістю, що дозволяє режисеру легко включити його в свою образотворчу систему. Недарма товариші по мистецтву казали про Жерара, що той “надто актор, актор понад голову”. Тому Жерар не міг бути натурником теми, як, напр. Ж. Габен у Карне чи Ж. Маре у Кокто, який слухняно виконує волю режисера. Але головне, ймовірно, полягало в тому, що тема, нав’язана Жерару у фільмі, була йому органічно чужою. Чужою його емоційному багатству і напрузі духовного життя, схильності до самоаналізу і зовсім вже несумісною з життєрадісністю його натури, буйністю здорової плоті і природних її проявів. На відміну від персонажів Карне, герой Жерара завжди конкретний, не знає психологічної недомовленості і нечітких контурів. Стихія Жерара – реалістична чи романтична драма молодої людини, що переживає трагедію внутрішнього становлення, морального вибору і самовизначення (Франсуа, Мишкін, Фабріціо), чи романтична комедія, що пропонує ситуацію, в якій герой, повноцінно здоровий, який не знає душевного надлому і такий, що відкидає всі перешкоди для самовираження, вільно виявляє природні емоції духу і плоті.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)