Лірична поезія Мюссе

В ранній поезії він теж тяжів до яскравих барв і пластичних форм, до живописання словом, але вносив у це стільки легкості, вишуканості, якоїсь веселої жвавості, що його твори значно випадали із “живописного стилю”. Іноді живописний сюжет ставав у нього предметом іронічного обі-грування і набирав характеру жартівливого виклику та епатажу прихильників класичного мистецтва, як у знаменитій “Баладі, зверненій до місяця”.

Але досить швидко лірична поезія Мюссе еволюціонує до “байронічних” мотивів та настроїв, які й стають у ній превалюючими. Це мотиви самотності й страждання, розчарування й скорботи, “оп’яніння безнадією та відчаєм”, подібно до того, що переживав Октав Із “Сповіді сина віку”. Словом, маємо в поезії Мюссе весь комплекс негативних емоцій та їх акцентовану поетизацію, що так характерно для романтиків “байронічної школи”. Концентрований прояв знайшли вони в знаменитому циклі Мюссе “Ночі”. Чим глибший смуток та безнадійніший відчай, тим переконливіше це характеризує їх носія як духовну особистість, яка в сучасному світі

приречена на страждання, – такий мотив розвиває Мюссе в цьому циклі. Він творить тут справжній культ страждання: “Лише страждаючи дугиею ростемо, // Велич душі – в великому стражданні”. Символом справжнього поета для Мюссе стає пелікан – птах, який кров’ю серця годує голодних пташенят. “В цьому призначення справжнього поета!” – проголошує він. “Треба страждати, щоб співати”, – виводить Мюссе відому пізньоромантичну формулу, розуміючи під співом поетичну творчість. Слід сказати, формулу досить сумнівну, бо в ній естетичне переживання ототожнюється з емоційним збудженням, що далеко не одне й те ж саме.

Високу поетичну цінність складають окремі поезії Мюссе, в яких він звільняється від риторики й пози, а також від надмірної, з трагічним надривом, емоційності, що впадає в мелодраматизм (“Ні!”, “Смуток”, “Не забувай”, “Про смерть”, “Останні вірші” та деякі інші). їм притаманна простота й щирість ліричних переживань, безпосередність і музикальність їх вираження, тут Мюссе ніби протягує руку Верлену та іншим поетам “кінця віку”. Один з найглибших і найсамобутніших французьких письменників – романтиків, Жерар де Нерваль (справжнє прізвище Лабрюні) довго й важко входив у велику літературу. За життя, сповненого справжнього, без награвання й пози, трагізму, він був відомий у літературних колах Парижа, в ньому бачили цікавого, але далеко не першорядного письменника. Осягнення творчості Нерваля відбувалося вже після його смерті, головним чином у XX ст. В наш час для кожного освіченого француза Нерваль – зірка першої величини на небосхилі французької романтичної літератури. Його твори посідають почесне місце в антологіях, про них написані численні дослідження, вони викликають живий і непідробний інтерес.

В колишньому СРСР як читацька обізнаність з Нервалем, так і наукове вивчення розпочалися з величезним запізненням. Десь лише в середині 80-х років з’явилися дві збірки його творів в російських перекладах, у нас черга до нього так і не дійшла. Для ревнителів чистоти марксистсько-ле-нінського світогляду й естетики він здавався сумнівним митцем, що “впадав” в ірраціоналізм і містику, “реакційним романтиком” за загальноприйнятою тоді класифікацією.

Жерар Лабрюні народився 1808 р. в Парижі, в родині військового лікаря, колишнього солдата республіканської і наполеонівської армії. Скоро після народження хлопчика батько відбув з військовою частиною до Німеччини, з ним поїхала мати; там вона через деякий час захворіла й померла в Сілезії, де й була похована. Жерарові не судилося її взнати, вона назавжди лишилася для нього загадкою й ностальгійним смутком, підсвідомо він буде її шукати все життя. Це те глибинне переживання, що ввійшло в основи його світосприйняття і стало архетипом його творчості. Все життя він буде відчувати себе покинутим і дорогим для матері, похованої далеко^ на чужині, вона стане праматір’ю його поетичної міфології.

Очевидно, звідси в неабиякій мірі й та притягальна сила, яку для Нерваля мала Німеччина. Глибше, ніж інші французькі романтики, він увійшов у світ духовної культури цієї країни й багато зробив для ознайомлення своїх співвітчизників з німецькою преромантичною і романтичною літературою.

Залишений батьками, майбутній поет ріс у домі двоюрідного діда в Мортфонтені, що в глибинній французькій провінції Валуа. Мортфонтен, мертве джерело – назва, в якій є щось суто нервалівське, в ній смерть і джерело, кінець життя і народження, могила і живлюща джерельна вода, а це – ключові образи-поняття творчості Нерваля, її метамова. Коли батько, вийшовши у відставку і, поселившися в Парижі, забере до себе сина, той кожне літо буде приїздити в Мортфонтен. Тут у глибинній провінції ще жив повним життям французький фольклор, і він викликає великий інтерес у Нерваля і згодом входить в його творчість. Знову ж серед французьких романтиків він виділяється глибиною осягнення фольклору й органічністю його використання у своїх творах.

Навчався Нерваль у одному з кращих паризьких ліцеїв, де набув широких і грунтовних знань, у тому числі двох східних мов, арабської і перської. Там же він почав писати і ще під час навчання у ліцеї видав дві поетичні збірки, “Національні елегії” (1826) і “Політичні сатири” (1827), які ще несуть у собі відбиток учнівства. Хоч у ті роки у Франції бурхливо розвивався романтизм, молодий Нерваль лишався поза романтичним рухом. В обох збірках він дотримувався принципів класицизму з його специфічною громадянськістю та її риторичним вираженням. У першій він сумував за недавньою величчю Франції, наполеонівською епопеєю, в другій викривав і осуджував режим Реставрації. Його головними наставниками в поезії були в цей час К Делавінь, поет пізнього класицизму, і Беранже, якого він тоді дуже шанував і наслідував у деяких віршах. Загалом же його рання поетична творчість не має значної вартості

Справжнє входження Нерваля в літературу відбулося наприкінці 20-х років, коли вийшов його переклад першої частини “Фауста” Гете. Це був уже третій французький переклад уславленого твору, і він затьмарив два попередніх і став визначним явищем художнього життя країни. Відступивши від французької традиції перекладати поезію прозою, Нерваль значну частину тексту переклав віршами. Гетівський “Фауст” у перекладі Нерваля справив величезне враження на французьких романтиків. Як про “одну з найзначніших подій мого життя”, згадує Г Берліоз у “Мемуарах” про те “незвичайне й глибоке враження, яке справив “Фауст” Гете… у французькому перекладі Жерара де Нерваля”. В “Сповіді сина віку” Мюссе говорить про те, що цей твір вплинув на духовний клімат Франції і, на його думку, сприяв поглибленню “хвороби віку”. Сам Гете схвально відгукнувся на переклад Нерваля. Той ще не раз до нього звертався, поліпшуючи з кожним виданням, а до видання 1840 р. він включив і сцени з другої частини “Фауста”. Цей переклад не втратив у Франції свого значення й на сьогодні.

Нерваль перекладав ще поезії Гете, а також інших німецьких поетів, преромантиків і романтиків – Шіллера, Клопштока, Бюргера, Уланда. В 40-ві роки він зблизився з Гейне і переклав два цикли із його “Книги пісень” – “Ліричне інтермеццо” і “Північне море”. Виявляв він інтерес і до німецької романтичної прози, особливо до прози Гофмана, яку він теж перекладав на французьку мову. Водночас Нерваль зазнав значного впливу німецької літератури, який був широким та різнобічним і проявився як на рівні семантичному, так і на рівні поетики й стилю.

Активна творча діяльність письменника розгортається в 30-ті роки. Із різних псевдонімів, якими він підписував свої твори, остаточно обирається де Нерваль – за назвою невеликого земельного володіння, що належало його дідові. На початку 30-х років він активно включається в романтичний дух, входить в 1832 р. до “Малого сенаклю”, який не протиставляв себе “великому”, очолюваному Гюго. Віднині творчість Нерваля розвивається в річищі романтизму, але не вкладається в нього. Як у своїй поезії, так і в прозі він виходить за його межі, нерідко прориваючись до XX ст., передвіщаючи відкриття символістів і авангардистських течій.






Твір мій обов'язок перед природою.
Лірична поезія Мюссе