Home ⇒ 📕Шкільні твори ⇒ Якби Іван Никифорович жив у XVІІ столітті, міг би він стати персонажем картини Рєпіна?

Якби Іван Никифорович жив у XVІІ столітті, міг би він стати персонажем картини Рєпіна?

“Я вздохнул еще глубже и поскорее поспешил проститься, потому что я ехал по весьма важному делу, и сел в кибитку. Тощие лошади, известние в Миргороде под именем курьерских, потянулись, производя копытами своїми, погружавшимися в серую массу грязи, неприятний для слуха звук. Дождь лил ливмя на жида, сидевшего на козлах и накрывшегося рогожкою. Сырость меня проняла насквозь. Печальная застава с будкою, в которой инвалид чинил серые доспехи свои, медленно пронеслась мимо. Опять то же поле, местами изрытое, черное, местами зеленеющее, мокрые галки

и ворони, однообразний дождь, слезпизое, без просвета небо. – СКУЧНО НА ЭТОМ СВЕТЕ, ГОСПОДА”

Спочатку повість видалася нам дуже кумедною, але далі ставало все сумніше від смішних і жалюгідних вчинків героїв. Гірким песимізмом просякнутий фінальний пейзаж, який завершує крик душі автораоповідача: “Нудно на цьому світі, панове!”.

Природне прагнення українців до товариства залишилось, але воно не скріплене спільною благородною справою, а лише рятує героїв від нудьги. Тому смішно й сумно спостерігати за дрібною війною героїв поеісті, що продовжується вже дванадцять років. Здрібніли характери українців,

змирились вони зі своєю неволею, їхня зброя заіржавіла. Мабуть, добре, що справедливий Бог не дав їм прямих нащадків, які б продовжили затяту безглузду війну.

“Немалая река Днестр, и много в ней заводьев, рєчних густых камышей, отмелей и глубокодонних мест; блестит речное зеркало, оглашенное звонким ячаньем лебедей, и ГОРДЫЙ ГОГОЛЬ быстро несзтся по ном, и много куликов, краснозобых курукхтанов м всяких иних нуиц в тростниках и на побережьях. Козаки живо плили на узких двухрульних челнах, дружно гребли веслами, осторожно минали отмели, всполашивая подымавшихся птиц, и говорили поо свого атамана”.

Фінал повісті “Тарас Бульба” звучить оптимістично попри те, що Тарас навмисно, повернувшись за люлькою і відволікши увагу поляків на себе, дав змогу врятуватись запорожцям, а сам був схоплений і прикутий до дерева. Зображуючи навколо закатованого Бульби яскраву природу, автор доводить, що смерть Тараса не була даремною – його справа продовжувала жити. Мало залишилось запорожців, але вони продовжать святу боротьбу.

Ми звернули увагу на час написання повістей та їх розміщення у збірці “Миргород” й дійшли висновку, що за цей період не менш як двічі змінилася погляди двтора на майбутню долю України.