Якби я був режисером, про що б зняв фільм

Звісно ж, про людей. По-перше, нічого цікавішого у світі все одно не існує. А по – друге – такі вже ми є: про що б не почали мову, все одно звертаємо на самих. себе-. І якщо книга вийшла цікава, то вже будьте певні – про людей. І якщо пісня – теж. І навіть якщо художник змалює не портрет, а пейзаж або якийсь натюрморт, то все одно поважні люди, дослідники, кажуть, що це – про людей, про їхні почуття й бачення світу. А про щось епічне й казати нічого, бо ще геніальний митець Лев Толстой натякнув, що єдине, що варте нашої уваги, – це стосунки, які

виникають між людьми в екстремальних умовах. Ще й книжку так назвав – “Війна і мир”, тобто “Війна і суспільство” (було за часів Толстого таке слово в російській мові – “мір”, де літера “і” з крапочкою).
То ж не дивно, що геть усі цікаві фільми знімають тільки про людей. А оскільки, за однією з постмодерністських теорій, весь світ, що нас оточує, є хаосом, враження від нього у людей хоч і звичні, і гармонійні (бо люди теж до порядку не схильні), але вкрай неприємні, то сучасний режисер, що поважає себе й акторів, повинен знімати виключно фільми про людей в звично-екстремальних умовах. Щоб не було соромно
за марно прожиті роки.
Якби я був режисером, я б екранізував роман двох харків’ян, що пишуть під псевдонімом Г. Л. Олді – “Ноперапон, або за образом і подобою”. Може, тому, що усі їхні твори дуже сценічні – нічого й переробляти не треба, а може, просто тому, що вони мені дуже подобаються. За формою це – звичайний детективний роман з двома паралельними сюжетами та кількома ліричними відступами. Про звичайного городянина, який усе життя мріяв стати найкращим з бійців-рукопашників. Усе життя шукав таємницю, блюдечко з блакитним краєчком, диво, яке одразу зробить його най-сильнішим. А хто шукає, той і знаходить – але не завжди те, що хотів. Отак і городянин на прізвисько Монах натрапив на рекламу бойової техніки, яка повинна була за три місяці зробити його непереможним, на дві касети з емблемою – тигряча морда на мішені-й написом “ваша ціль – вижити”. Вони й справді змінили довірливого шукача легких шляхів. Хіба такого не буває?

Хіба і без брехливого Звіра з емблеми не крали в людей індивідуальність, перетворюючі їх на речі, а річ – на зброю? І хіба під час того протиприродного перетворення поясняли людям-речам-зброї справжню мету їхньої трансформації? І так само, як “у житті”, врятувати, “зняти з гачка” можуть лише люди – учитель, друзі, випадковий знайомий. Як завжди.
Бо справжні витвори мистецтва тотожні тим подіям, що часто тра
пляються під час нашого некомфортного існування в хаотичному сві
ті. І я б хотів зняти небрехливий фільм про нас – з талановитою ко
мандою, фільм, де актори не платили б гримерові за зміну зовнішнос
ті, щоб не впізнали знайомі. Фільм – гордість країни, а не її сором на
зразок україно-німецької екранізації “Важко бути богом”, яку не зміг
додивитись до кінця, бо старший брат почав кидати капці в екран,
а потім схотів викинути у вікно телевізор.






Трагедія маленької людини в гоголя.
Якби я був режисером, про що б зняв фільм