Художня майстерність Васильченка у повісті «Талант»
Твори С. Васильченка залишають по собі незабутнє враження, і не стільки своїм змістом, скільки формою, художнім втіленням. Кожен рядок (якщо це не діалог) – ніби пісня. Пейзажі, монологи, авторська розповідь – суцільні закодовані картини, символічні та метафоричні.
Важко сказати навіть, який художній прийом у С. Васильченка улюблений. Осіннє листя не пожовтіло, а його «золотарі позолотили», торба – «мандрівниця», вірші – «зелені, зелені, як рута». Повітря – «чисте, холодне, дише, як вино».
Постійно переплітаються темні і світлі
Учитель-оповідач у повісті – романтик, уміє опоетизовувати найбуденніші речі: «Бувало, в темну, найтемнішу ніч, коли темрява билася у вікна, як хвилі безмежного моря, під віконню несподівано зчиниться гомін, у шибках процвіте цілий рій цікавих очей – синіх, сірих, карих… Здається, що підпливали вони на чорних хвилях, як черідка цікавих рибок до самітного в морі темряви огника в вікні». Його «я» часто зливається з авторським, і проза стає ритмічно, поетично організованою.
Ось хоча б початок VI розділу: «Жили осінь, жили й зиму, мов краї невідомі в своїй школі, як у ковчезі, перепливали. Під вікнами мінялися береги. Були вони ясні й смутні, з золотими листопадами, із заходами огняно-червоними, узорами з листу осіннього помережані; далі пливли темними краями в туманах та дощах… Пливли, пливли і на один ранок випливали несподівано на білі, казкові береги».
Мабуть, лише у Васильченка «хурщик» намагається перевезти «в хуртовину хуру реготу», а «веселощі ніби дражнилися» з героями, «налітали … лізли непрохані у вікна, робили гармидер, і ставало так тепло і затишно в цьому закуткові, що іноді було шкода міняти їх на ті, далекі, непевні сподівання».
Неповторні, сповнені тонким гумором описи прийому новачків до школи. Так і постають в уяві «чоботи, як Гринджоли» і над ними «кудлата шапка». Це маленький нетерпеливець «Гелман Вашильович», який по дорозі забув своє прізвище, простягає для привітання учителеві «руку, з курячу лапку завбільшки» і «хрипким баском» просить записати його до школи.
Органічно вплітає автор у тканину твору рядки з народних пісень. Смутному фіналові відповідають слова:
Чого вода каламутна,
Чи не хвиля збила?..
Вони, як і інші, несуть певне композиційне навантаження. Це й улюблена пісня Тетяни, що закінчила життя самогубством, і спогад про її загублений талант, як і змарноване життя самого дяка Запорожця – виконавця пісні. Крім того, це опис і конкретної ситуації, й узагальненої картини життя: дяк застряг у болоті й не знаходить дороги додому, як і не знає своєї дороги в житті. Ось такий значний підтекст містять лише два пісенні рядочки.
Та і власні Васильченкові слова, вкладені в уста героїв, звучать не менш поетично й метафорично: Тетяна говорить учителеві-оповідачу: «Ви оце не спали іще, книжник і чернець?..». Осіннє сухе листя «крізь сльози шепче несміливу скаргу: куди його, та й куди його проти ночі?».
Отже, С. Васильченко у своїх творах, зокрема повісті «Талант», виявив велику художню майстерність, індивідуальний неповторний стиль, який ще потребує свого дослідження. Тому, на мій погляд, твори письменника пройшли випробування часом, користуються популярністю і в нашу добу.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)