Повість С. Васильченка “Талант’ у світлі проблеми “Життєві долі людей”

Як зазначав О. Гончар, “Проза С. Васильченка знаходить шлях до сердець читачів передовсім тому, що вона правдива й поетична, зігріта почуттям поваги до людської особистості “. Повість ” Талант ” характеризується глибоким проникненням в психологію людини, ліризмом, пластичністю образів. Тепле почуття пронизує кожне слово, що зображує трагічну долю талановитої сільської дівчини Тетяни.

Відразу впадає в око якась невідповідність між назвою повісті та зображуваними у ній подіями. Адже “талант” це високий рівень обдарованості,

видатні природні здібності. Здається, що настрій повіствування повинен бути мажорним, а сам твір – мати щасливий фінал. На думку спадає ще одне українське слово – талан. Слова “талан” і “талант” – пароніми, вони близькі за звучанням, але різні за значенням. Талан означає “доля, життєвий шлях, щастя”. Звідси похідні слова: поталанило – тобто “пощастило”, і “безталанний” – “нещасливий”. Головна героїня повісті була талановита, але безталанна. Цю думку письменник прямо не озвучує, але вона проривається скрізь болем і плачем за долю свого народу.

Тему твору можна визначити

словами із тексту: “Про Тетяну, про її долю… Про долю кращого цвіту народного, не коханого, дощами не поливаного, що гнеться з торбами, сонцем запалений, смутний, скрізь попід позамиканими брамами мурованих шкіл”. Повість має дві взаємопов’язані сюжетні лінії, які об’єднує тема: трагічна доля молодої дівчини і доля сільських учителів, які щиро прагнуть піднести культуру народу.

Характер Тетяни письменник розкриває поступово. Усю історію ми сприймаємо у викладі молодого сільського вчителя. Автор-оповідач такий саме несміливий, як і дівчина Тетяна, такий саме молодий, як вона, такий саме талановитий. Якщо Тетяна мріє у майбутньому виступати на великій сцені, то вчитель мріє “не стояти без діла на місці, не марнувати часу, в правду, в життя перетворити мрію”. Це своє перебування на селі він сприймає як тимчасове. А в голові постає велика будівля університету: “І увижається він мені, цей храм юності чарівний, десь далеко-далеко, палацом надхмарним… Шляхи до його, єдині доступні мені шляхи, юнакові бездипломному, хащами позаростали непролазними… Мурами високими їх перегороджено, глибокими безоднями перекопано, та сміливо й радісно топчу я ті хащі ногами, січу терни, голими руками мури ламаю, мов крилами перелітаю безодню… Лечу…”. Отже, об’єднує молодих героїв повісті величезне бажання зробити найпотаємніші свої мрії реальністю. У кожного ця мрія своя, але крила, на яких мрія піднімає в небеса, одна.

Знайомство героїв відбувається у якесь свято. До того часу різноманітні плітки долітали до молодого вчителя. Вона вчилася у міській школі, співала в церковному хорі; охоча до жартів, до вигадок. Народ не міг зупинитися лише на тому, щоб сказати про когось добре, до слів улесливих обов’язково додавалося щось неприємне. Які плітки могла викликати молода дівчина? Звісно, увага чоловіків породжувала фантазії: “Заводить любощі з регентами і з сільськими писарями. Отець Василь бере її собі за помічницю в церковній школі і, коли вірити людям, купує їй рожеві чулочки. Казали, що одного темного вечора матушка ходила з хлудиною до школи заганяти свого батю”.

Насправді Тетяна було зовсім іншою. її постать, великі, довірливі очі доводили, що люди не можуть не звертати на неї увагу, не можуть не говорити про неї. Таємничість була дана їй від природи, проте сільське виховання давалося навзнаки. Як тільки дівчина вимовила перше слово, ця природна загадковість ніби й зникла кудись. Це була звичайна соромлива селянська дівчина, яка рукавом затулила лице: “І стало помітно і шию, степовим сонцем запалену, і стернею подряпані руки “.

На усі насмішки Андрія Макаровича вона відповідає гідно. Театр – її пристрасть, тому байдуже, що сцена – пара перекинутих саней, грим – вугілля та крейда, а музики – рудий Гаврило, який дирчить у рубель качалкою, та кривий Микола, який вибиває заслінку. Справжнє зачарування викликав сильний могутній голос Тетяни. Починала вона співати жартома, але поступово голос ставав все серйознішим. Вона гралася ним, ніби на злість і на заздрість ворогам.

Особливо розквітла Тетяна, коли її талант визнали, коли їй подарували надію, що вона стане великою артисткою. Серце зігрілося від теплих сподівань: “Дано мені малісіньку іскорку святую… Малісіньку – малісіньку… і освітила вона моє життя бідніє, щастям нагріла моє серце… Та хай погасне краще іскра в мені свята і хай буде марне моє життя й темної темніше ночі, коли оддам її в поругку чи в болото втопчу “. Свій талант Тетяна не проміняє ані на славу, ані на гроші. Вона радісно розповідала, як понаїхали зі столиці на виставу гості. Як товпилися коло нею після вистави, вітали її, стискували руки і всі впевняли, що у неї талант, який не слід занехаяти. Попечителька шкіл, Лідія Віталіївна, багата і впливова пані, пообіцяла надати допомогу в навчанні, добути стипендію. Цей настрій швидко охопив і друзів. Вони марили, вірили, раділи.

Недовго тривало це щастя. Тетяна покохала панича. Андрій Маркевич і його друг-учитель глибоко переживають за долю дівчини, але щось змінити не спроможні. Невдовзі театр закрили і Тетяна поїхала з коханим у місто. А коли повернулась, ніхто не міг її пізнати – дуже змінилася. Погляд колись сміливих очей став боязким, мова тихіша, а сама ніби понижчала, спала з лиця. Вона стала схожа на малесеньку пташку, яку заточили у клітку. Іноді намагалася співати, жартувати, але все це було штучне. Іскорка таланту горіла, але цього було замало.

Тетяна жалілася: “І поспівати нема де: в півчу отець Василь не пускає, театр дошками позабивали. Живеш, як у темниці”. Вона згадувала свою прем’єру, коли вийшла на сцену і побачила перед собою багато-багато людей: “в мені ніби щось огнем загорілося, і я таку силу в собі почула, таку огненну, що аж самій стало радісно і страшно. Здавалось, театр поламаю, всіх людей од землі підійму…”.

Можна зрозуміти, в якому стані опинилася дівчина. її талант визнали, але потім зірвали первоцвіт та кинули його на брудну підлогу. Тетяна була на межі: мрії, які так і залишилися мріями, тепер пригнічували, мучили пекельно. Остаточну крапку в історії Тетяни поставив отець Василь. Очевидно, він не просто так знущався над дівчиною. Всі образи були викликані його неспроможністю досягти свого – взаємності почуттів.

Спочатку він дозволив їй співати у церковному хорі. На мить в серці Тетяни настало полегшення: вона знову співала, її знову слухали. “Ніби почувши свою владу над людьми, вона виступила з ряду наперед, стала в гордій, незалежній позі, запишалась. Одчувалась сила.

Сила нова, неспокійна, жагуча, сила грізна…”. Але ця мить тривала надто недовго, знову наруга – отець Василь вигнав з церкви сміливу співачку. Жорстокий світ лицемірства вбив Тетяну, її талант, її красу, її силу. Талановита, але безталанна.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5,00 out of 5)

Повість С. Васильченка “Талант’ у світлі проблеми “Життєві долі людей”