Характеристика добутку Один день Івана Денисовича Солженицина А. И
Добутку А. І. Солженицина “Один день Івана Денисовича” належить особливе місце в літературі й суспільній свідомості. Оповідання, написаний в 1959 р. (а задуманий ще в таборі в 1950 р. ), спочатку звався “Щ-854 (Один день одного зека)”. Солженицин писав про задум оповідання: “Просто був такий табірний день, важка робота, я тягав носилки з напарником і подумав: як потрібно б описати увесь табірний світ – одним удень… досить в одному дні зібрати як по осколочкам, досить описати тільки один день одного середнього, нічим не примітної людини
” А. Т. Твардовский, усвідомлюючи значущість утвору Солженицина. Образ Івана Денисовича зложився на основі характеру реальної людини, солдата Шухова, що воював з автором у німецьку-германську-радянсько-германську війну (і ніколи що не сидели), загального досвіду бранців і особистого досвіду автора в Особливому таборі муляром. Інші особи – усе з табірного життя, з їхніми справжніми біографіями.
Іван Денисович Шухов – один
Абсурдність що відбувається підкреслюється тим, що навіть слідчий не може придумати, яке ж завдання було дано “шпигунові”. Так і написали, просто “завдання”. “У контррозвідці били Шухова багато.
І розрахунок був у Шухова простій: не підпишеш – бушлат дерев’яний, підпишеш – хоч поживеш ще малість Підписав”. І Шухов виявляється в радянському таборі. “…И вийшла колона в степ, прямо проти вітру й проти червоніючого сходу. Голий білий сніг лежав до краю, праворуч і ліворуч, і деревця у всьому степу не було ні одного.
Почався рік новий, п’ятдесят перший і мав у ньому Шухов право на два листи… ” Так починається – після експозиції, сцена підйому ув’язнених у холодному бараку, квапливого поглинання порожньої баланди, відновлення табірного номера “Щ-854” на тілогрійці – трудовий день укладеного селянина, що був солдата Шухова. Іде колона людей у бушлатах, з намотаним на тіло ганчір’ям, цим убогим захистом від крижаного вітру – випраними онучами із прорізами, масками неволі на особах. Як отут відшукаєш людську особу серед цифр, що зімкнулися, найчастіше нулів?
Здається, що назавжди зник у ній людина, що все особисте тоне в стихії, що знеособлює. Колона йде не просто серед голих білих снігів, проти червоніючого сходу. Вона йде й серед голоду. Не випадкові описи годівлі колони в їдальні: “Завстоловой нікому не кланяється, а всі зеки його бояться Він в одній руці тисячі життів тримає…”; “Поднаперли бригади…
І як на міцність ідуть”; “…гойдається юрба, душиться – щоб баланду одержати”. Табір – безодня, у яку звалилася нещасна батьківщина героїв Солженицина. Тут діється похмура, звірина справа самознищення, “простота” спустошення. Обвинувальна сила добутку Солженицина полягає в зображенні щоденності що відбуває, звички до нелюдських умов.
Іван Денисович із породи “природних”, “природних” людей. Він нагадує толстовського Платона Каратаева. Такі люди цінують насамперед безпосереднє життя, існування як процес Здається, усе в Шухове зосереджено на одному – тільки б вижити.
Але як вижити й залишитися при цьому людиною? Іванові Денисовичу це вдається. Він не піддався процесу расчеловечивания, устояв, зберіг моральну основу. “Майже щасливий” день не приніс особливих неприємностей, у цьому вужі щастя. Щастя як відсутність нещастя в умовах, які ти змінити не можеш.
У карцер не посадили, на шмоне не попався, табачку купив, не занедужав – чого ж ще? Якщо такий день щасливий, те які тоді нещасливі? Шухов живе згідно із собою, він далекий від самоаналізу, від болісних міркувань, від питань: за що?
Чому? Цією цілісністю свідомості багато в чому пояснюється його життєстійкість, пристосовність до нелюдських умов. ” Природ-Ность” Івана Денисовича пов’язана з високою моральністю героя. Шухову довіряють, тому що знають: чесний, чималий, по совісті живе.
Пристосовність Шухова не має нічого загального із пристосовництвом, приниженістю, втратою людського достоїнства Шухов пам’ятає слова свого першого бригадира, старого табірного вовка Куземина: “У таборі от хто гине: хто миски лиже, хто на санчастину сподівається так хто до кума ходить стукати”. Шухов і в таборі працює сумлінно, як на волі, у себе в колгоспі. Для нього в цій роботі – достоїнство й радість майстра, що володіє своєю справою. Працюючи, він відчуває приплив енергії й сил.
У ньому є практична селянська ощадливість: зі зворушливою турботою приховує він кельня Праця – це життя для Шухова. Не розбестила його радянська влада, не змогла змусити халтурити, отлинивать. Уклад селянського життя, її вікові закони виявилися сильніше. Здоровий глузд і тверезий погляд на життя допомагають йому вистояти. Автор пише із симпатією про тих, хто “приймає на себе удар”.
Це Сенька Клевшин, латиш Кильдигис, кавторанг Буйновский, помічник бригадира Павло й бригадир Тюрин. Вони не роняють себе й слів зрячи не роняють, як і Іван Денисович. Бригадир Тюрин – для всіх “батько”. Від того, як “процентовку” закрив, залежить життя бригади.
Тюрин і сам жити вміє, і за інші думає “Непрактичний” Буйновский намагається боротися за свої права й одержує “десять діб строгого”. Шухов не схвалює вчинку Буйновского: “Крекчи так гнися. А впрешся – переломишся”.
Шухову з його здоровим глуздом і Буйновскому з його “невмінням жити” протипоставлені ті, хто “не приймає на себе удар”, “хто від нього ухиляється”. Насамперед, це кінорежисер Цезар Маркович У нього хутряна шапка, прислана з волі: “Комусь Цезар підмазав, і дозволили йому носити чисту міську шапку”. Усе на морозі працюють, а Цезар у теплі в конторі сидить. Шухов не засуджує Цезаря: кожний хоче вижити. Одна з відмітних рис життя Цезаря – “утворені розмови”.
Кіно, яким займався Цезар, – гра, т. е. вигадане, несправжнє життя, з погляду зека. Реальність залишається схованої для Цезаря. Шухов навіть жалує його: “Мабуть багато він про себе думає, а не розуміє в житті нітрохи”. Солженицин виділяє ще одного героя, не названого по ім’ю – “високого мовчазного старого”.
Сидів він по в’язницях і таборам незліченна кількість років, і жодна амністія його не торкнулася. Але себе не втратив. “Особа його вимотана було, але не до слабості гнота-інваліда, а до каменю тесаного, темного.
І по руках, більшим, у тріщинах і чорності, видать було, що не багато випало йому за всі роки відсиджуватися недоумком”. “Недоумки” – табірні “аристократи” – лакеї: днювальні по бараку, десятник Дер, “спостерігач” Шкуропатенко, перукар, бухгалтер, один із КВЧ, – “перші сволоти, що сиділи в зоні, людей цих роботяги вважали нижче дерьма”. В особі “незлобивого”, терплячого Івана Денисовича Солженицин відтворив образ російського народу, здатного перенести небачені страждання, позбавлення, знущання й при цьому зберегти доброту до людей, людяність, поблажливість до людських слабостей і непримиренність до моральних пороків. У фіналі “Одного дня…
” Шухов не без глузування над шукачем істини баптистом Алешкой оцінить його заклик: “Із усього земн і тлінного молитися нам господь заповів тільки про хліб насущному: “Хліб наш насущний даждь нам днесь”. “Пайку, значить? – запитав Шухов”. Один День Івана Денисовича розростається до меж цілого людського життя, до масштабів народної долі, до символу цілої епохи в історії Росії
(1 votes, average: 5,00 out of 5)