Переказ і характеристика добутку Живи й помни Распутіна В. Г

Распутін – письменник уже післявоєнного покоління, на війну довелося його дитинство, але війна стала одним з тих виняткових випробувань, які залишають слід назавжди. У повісті “Живи й помни” Распутін представив історію дезертира і його дружини. Образ Настени – моральний центр повести, чистий і прекрасний жіночий характер, поставлений у нерозв’язне, істинно трагічне положення. Психологічно новаторським став тип Андрія Гуськова, ретельно досліджений злам його душі. Важливі спогади Андрія про те, як він ішов на фронт У них – початок щиросердечного псування Гуськова, що ипривела до страшного кінця.

Недобрі почуття володіють їм: “злість, самітність, образа, той же холодний, похмурий і настирливий страх”. І на село, залишаючи її, Андрій дивився “мовчачи й обиженно, він чомусь готовий був уже не війну, а село обвинуватити в тім, що змушено її залишати”. Його реакція приймає, здавалося б, безглуздий зворот: “Мимовільна образа на все, що залишалося на місці, від чого його відривали й за що йому стояло воювати…” Його “скривдила” навіть Ангара, що

текла так “спокійно й байдуже до нього”. Андрій болісно зосереджений на своєму страждаючому “я”. Всі “їхали галасливо, ордою, щосили віддавшись гірким веселощам, добре розуміючи, що це останні вільні й безпечні дні Андрій тримався особняком…

” Страх – друге з переважних почуттів, страх за своє життя. Але із трійки його переживань, що мучили – страху, злості й образи – самим пагубним виявилося останнє. На фронті він поборов свій страх, хочеш, не хочеш, воював, як всі, там не можна було інакше, спрацьовував “розумний егоїзм”, інакше й себе погубиш, і інших Але коли наприкінці війни з важким пораненням він потрапив у госпіталь і вже зовсім упевнився, що його або зовсім відпустять додому або хоча б у коротку відспустку, а цього не відбулося, і його відправили на фронт, те знову з некерованою силою піднялися в ньому ці почуття. Знову образа на обставини, на всі й усіх, злість – це вже наслідок образи, запекла її форма.

По ходу оповідання відкриваються фактори, що формували характер Андрія. Тільки до середини повести, коли Андрій, крадькома, виходить рано ранком до рідного села, ми довідаємося деякі важливі деталі об нього батьках З’ясовується, що уразлива, злісна схильність його натури йде й від матері, від складностей народної долі в роки розколу й боротьби. Над матір’ю Андрія, привезшей із собою в Атамановку з-під Братська особливий що цокає, шипляча догана, підсміювалися все життя, “вона зллилася й не вміла сховати свою злість, а тому цуралася людей, намагалася залишатися одна”.

Така ж схильність до самітності, до відчуження від людей – і в її сина. До того ж, у громадянську війну винищили всю її сім’ю: батька, мати, трьох братів, а молодший з них, що служив у Колчака, ховався від революційного правосуддя в них вподполье. Не зрячи Распутін поселяє сім’ю Гуськових у село Атамановку, що було Разбойниково, жителі якого в старі роки прославилися грабежом “идущих з Лени золотишников”. Андрій і Настена – два споконвіку протилежних типи відносини до життя.

Якщо в Андрія – це рахівниця до миру, людям, долі, то в Настени – любов, готовність до добра й віддачі себе (“…причому любові й турботи Настена із самого початку мріяла віддавати більше, ніж приймати”). Обставини її життя були важче, ніж в Андрія: вимерла в голод сім’я з Верхньої Ангари, сирітське дитинство жебрачки, позбавлення, приниження, але вони не тільки не озлобили її характер, але, навпроти, із всіх цих митарств вийшла вона ще душевніше, втішніше для людей. Андрій схильний знімати із себе відповідальність, усе звалювати на долю, владу незалежних від нього обставин: “від долі… не підеш…

Це ж вона мене з війни зняла й сюди направила”. Разом з тим, одна з головних його спонукальних причин до певного вибору й дії – болісне невдоволення своїм жеребом, прагнення урвати собі шматок получше. У Настене ж особливо виділяються відсутність усякої заздрості, мудре прийняття своєї частки, свого щастя, тої тільки уготованной частини, яку треба чесно й гідно знести: ” чиДолею, чи вище чим, але Настене здавалося, що вона замічена, виділена з людей – інакше на неї не впало б відразу стільки всього”. Андрій прямо висловлює своє переконання, що на землі “хоч у слабкого, хоч у сильного одна надія – сам ти, більше ніхто”. Андрію виразна цінність просто життя, власної й своєї сім’ї, його хвилює схоронність у роді.

Коли з’явилася надія, а потім упевненість, що в нього, нарешті, може бути дитина, що він біологічно проросте далі, це радісно потрясає глибини його істоти, цим у його очах можна виправдати всі те страшне, на що він себе прирік Його єдина святиня – власний будинок, він сутужніше інших відривається від нього й до нього ж його так до забуття небезпеки, честі й боргу тягне: ще раз хоча б побачити, а з ним – батьків, дружину. Трагедії Настени й Андрія – різні. Андрій уже зробив свій фатальний вибір: на війні, у положенні, коли людин не належить собі, своїм особистим бажанням і поривам, взяв і зважився по своїй волі пожити. Цим він непоправно відділився від миру людей, став самотнім, “голим”, просто людиною перед особою неминучого кінця. Людина, загнана в тупик і живучий якийсь час у його просторі, – от ситуація героя повести.

Настена ж протягом повести перебуває в стані неможливості остаточного вибору, вона – у надривному неї конфлікті Їхню повну несумісність точно визначив сам Андрій: “У тебе була тільки одна сторона: люди. А зараз двоє: людей і я. Звести їх не можна: треба, щоб Ангара пересохнула”. Отже, з однієї сторони в Настени – її село, мала громада, за якого коштує більша Батьківщина, мир людей, їхньої цінності, поняття про добро й зло, що вона розділяє всією своєю істотою; з іншого боку – її чоловік, з яким вона, по тимі ж укоріненим у ній народним поданням, становить нероздільну фізичну й моральну одиницю. А чоловік взяв та й випав із загального правильного життя, став злочинцем і ізгоєм, так ще по вищій мері провини.

Але відділитися від близької людини, що довірилася їй, у момент випробувань, нехай навіть гріх його непід’ємний великий, вона не може Тим більше що почуває вона й свою частку провини в злочинному повороті життя чоловіка. Вірила й боялася, що жила вона невірно, для себе, думала про себе й чекала його тільки для однієї себе. Її совісність чуйна й розумна. Настене доступні якісь особливі, майже “телепатичні” можливості спілкування із близькою людиною, тому й розуміння взаємної сплетеності доль, і відповідальність у неї особливо глибокі.

Вона розповідає Андрію, як вона щовечора перед сном говорила з ним, а ранком не вставала, перш ніж не представить його. І не просто представить, а якоюсь здатністю ясновидіння перемахне поділяючі їхні відстані і як би навіч його побачить. Настена має здатність бачити в людях насамперед їхню благу сторону, тим самим зміцнюючи в собі й навколишніх начатки добра У проникливих бесідах з Андрієм, поринаючи в спогади про минуле, вона витягає звідти добре, втішне, любовне: моменти ніжності, взаємного розуміння, захисту її чоловіком.

Вона навіть не хоче пам’ятати, що він на неї колись піднімав руку. Промінь такого відношення – і єдино він – не тільки висвечивает в Андрію краще, але дає йому розігрітися й виплеснутися назовні. Саме тоді в ньому пробуджується совість, загострюється почуття провини, він по-справжньому почуває себе злочинцем. У безперервній внутрішній боротьбі в Андрію двох людей, двох протилежних сил – каяття, самоосуду й злості, перекрученого хтивості остаточного падіння – тільки під впливом Настени починає підсилюватися й на якийсь час переважати краща сторона 10-11 глави – кульмінація у взаємному розкритті щиросердечних глибин Андрія й Настени. Отут недарма й вершина борошна Гуськова: “Господь, що я наробив?!

” Метатися Настена більше не може, “не вирішити на користь особистого, не витримати своєї провини перед іншими…” В етомнравственная чистота й подвиг Настени. Ідучи з життя, вона несе із собою й останньою надією чоловіка на “пам’ять крові”, що протриває в дитині. Це єдине доступне її душі, м’якої, люблячої, що не терпить насильства над іншим, покарання Андрію, покарання, здійснене підсвідомо, але незаперечно, як би від імені всіх. І кінчається повість примирливою нотою: не відринула від себе Настену село, залишила у своєму колі жалості й пам’яті.

В історії Андрія простежуються два етапи: перший – поки він ще був зв’язаний Снастеной. Поки стояла зима, контакт здійснювався по льоду через Ангару, та й сам Гуськов міг спостерігати за селом, своїм будинком, навіть у лазню тихенько навідувався. А коли ріки стали звільнятися від льоду й ще не встановилася човнова переправа, Андрія цілком відрізало від єдиної людської душі, що йому “дихати давала”.






Мама мій ідеал.
Переказ і характеристика добутку Живи й помни Распутіна В. Г