Вірш Сергія Єсеніна “Лист матері” (думки й почуття автора)
Далеко не кожна людина, що читає вірш, думає про те, яка його композиція або розмір. Навіщо? Прекрасно можна сприймати поезію, не маючи спеціальних знань, не з’ясовуючи особливостей композиційної побудови й ритмічного малюнкО. Довгий час я вважав, що вірш не схема, не креслення, якім можна детально розбити на тридцятимільйонні частини, а єдиний плід роздумів і почуттів поета. І лише згодом, від уроку до уроку, осягаючи неприємне слово “аналіз”, я зрозумів, наскільки ця робота допомагає мені розібратися в змісті вірша, у глибині почуттів
Так вірш С. Єсеніна “Лист матері” було написано поетом в 1924 році, тобто наприкінці його життя. Останній період творчості автора є вершиною його поезії. Це поезія примирення й підведення підсумків. Багато добутків, написані в цей період, з’явилися смутною констатацією того, що старе пішло безповоротно, а нове незрозуміло й зовсім не схоже на те, про що мріялося в романтичні дні Жовтня 1917 року: Я людина не новий! Що приховувати? Залишився в минулому я однієї ногою,
Читаючи, бачиш: поет ріс разом згодом. Поглиблення світорозуміння вело до твердження в його віршах пушкінської простоти, класичної ясності художніх засобів. Усе більше вплив пушкінських добутків відчувається в С. Єсеніна в лірику останнього років. У важкі хвилини сумних роздумів серце поета тяглося до батьківського вогнища, до рідного дому. І, немов відроджуючи пушкінську традицію поетичних послань, С. Єсенін звертається з листом-віршем до матері
У російської поезії не раз звучало задушевне слово про матір, але мабуть, можна назвати самими зворушливими визнаннями в любові до “милої, рідної бабусі”. Його рядки придатні такої пронизливої сердечності, що вони начебто б і не сприймаються як вірші, мистецтво, а як сама собою що виливає ніжність:
Ти жива ще, моя бабуся?
Живий і я.
Привіт тобі, привіт!
Нехай струменіє над твоєю хатинкою
Те вечірнє несказанне світло.
На пам’ять приходять знову пушкінська лірика і його задушевний поетичний добуток “Няньці”. Воно так само доброзичливо, перейнято почуттям провини за довге мовчання, визнанням того, як багато поет заподіяв занепокоєння рідній людині: Подруга днів моїх суворих, Голубка старезна моя! Одна в глухомані лісів соснових Давно, давно ти чекаєш мене. Звернемося до вірша С. Єсеніна “Лист матері”. Хіба це не сама музика почуття? Поет немов обійняв “бабусю” своєю душею. Він звертається до неї люблячи, використовуючи ніжні, добрі слова.
Його поетична мова близька до розмовного, навіть, скоріше, до народного (“бабуся”, “хатинка”, “старомодний старий шушун”, “шпарко”). Ці слова надають фольклорне фарбування образу матері. Вона представляється милою, доброю, серцевою бабусею з романтичної казки. Навіть сам С. Єсенін не раз указував на фольклорні джерела своєї поезії. І насамперед на мелодійність, музикальність. Не випадково, що дотепер С. Єсенін – поет, на вірші якого співають пісні. От які слова сказав Н. В, Гоголь про музикальність російського вірша: “Не знаю, у якій іншій літературі показали віршотворці така нескінченна розмаїтість відтінків звуку. У кожного свій вірш і свій дзенькіт”. Цей особливий “дзенькіт” і відчувається в поетичному добутку “Лист матері”.
Він надає віршу схвильованість. Лексика, використовувані поетом вираження відтворять картину старої “хатинки”, у якій мати чекає повернення сина, передають внутрішній стан і почуття жінка^-матюкай. Перша строфа починається з риторичного питання: “Ти жива ще, моя бабуся?” У контексті вірша наведений рядок знаходить особливий зміст: ставлячи запитання, поет не припускає почути відповідь на нього, він (питання) підсилює емоційність висловлення. У першому рядку С. Єсенін захоплюється стійкістю, терпінням і ніжною любов’ю своєї матері. У другий, використовуючи вигук, він начебто намагається запевнити ще раз свою “бабусю” у тім, що в нього все нормально, що він “не такий вуж гіркий… пияк, щоб… умерти”, не побачивши рідну матір. Закінчується строфа допустовим реченням:
Нехай струменіє над твоєю хатинкою Те вечірнє несказанне світло. Це – добре побажання коханій людині з використанням чудових епітетів (“вечірнє несказанне світло”) і емоційно пофарбованого слова “струменіє”.
У другій і третій строфі відчуваються переживання С. Єсеніна про матір. Поет усвідомлює, що вона знає про його погублене життя, про “шинкарські бійки”, про запої. Її туга настільки велика, передчуття настільки нерадісні, що вони мучать неї, і вона “часто ходить на дорогу”. Образ дороги не раз з’являється у вірші. Вона символізує життєвий шлях поета, на якому увесь час з’являється мати, що бажає добра й щастя синові. Але поет, усвідомлюючи безвихідність свого положення, просить її не хвилюватися, не тривожитися: Не ходи так часто на дорогу В старомодному старому шушуні. У третій строфі з’являється улюблений епітет “синій”. Це колір похмурого неба, джерельної води, писаних сільських ставень, лісових квітів.
Без цього кольору в С. Єсеніна немає майже жодного вірша. Духовна криза поета підкреслюють епітети “вечірній”, “старий”, “тяжка”. Не випадково вжито й слово “саднув”, у ньому також відчувається думка автора про віддалення від вічних цінностей життя. Різкість цього дієслова зм’якшується в четвертій строфі вигуком “нічого, ріднО…” і стверджувальним реченням “заспокойся”. Почуваєте, як міняється тональність вірша? Кульмінація завершена, і відбувається розв’язка дії. Знову із щирою ніжністю С. Єсенін звертається до матері, пише про те, що тільки біля її, на батьківщині, його чекає щиросердечний відпочинок. У наступних строфах відбите бажання сина заспокоїти мати, виправдатися, не дати їй повірити пліткам: Нічого, рідна! Заспокойся. Це тільки тяжка бредь.
Дуже романтично, піднесено написані п’ята й шоста строфи, у яких поет мріє про повернення додому (але не до минулого): Я як і раніше так же ніжний И мрію тільки лише про те, Щоб скоріше від туги заколотної Відвертати в низенький наш будинок. Характерний і образ білого саду, що символізує яскраву пору весни, юності поета: Я повернуся, коли розкине галузі По^-весняному наш білий сад. Тільки ти мене вуж па світанку Не буди, як вісім років тому. В останніх строфах стриманість поступається місцем розжаренню переживань. Поет начебто на одному подиху закінчує поетичний добуток.
Він використовує анафору, що надає емоційне фарбування даним рядкам (“не буди…”, “не хвилюй…”, “не збулося…”, “не вчи…”, “не требО…”, “не сумуй…”, “не ходи…”). Таке посилене заперечення показує непевність у душі ліричного героя. Кільцева композиція надає завершенность добутку, а п’ятистопний хорей і перехресна рима створюють особливий ритм усього вірша, що несе в собі щиросердечний стан ліричного героя. У віршах С. Єсеніна, по-російському щир і відвертих, відчувається биття неспокійного, ніжного серця поетО. Недарма його поезія була й залишається близька й зрозуміла многим російським людям. Адже в ній “російський дух”, у ній “Руссю пахне”. Лірика поета близька й зрозуміла, у ній відчувається людське добро й тепло, що так необхідно в наш важкий час.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)