Мій улюблений вірш Єсеніна

“Мені сумно на тебе дивитися…” – так починається вірш Сергія Єсеніна, найбільш мені сподобався. У цього поета мені подобаються багато віршів, особливо про милі серцю російські простори, села, берези. У них всі слова зрозумілі, читаються просто і легко. Це ж вірш, на мій погляд, як-то виділяється із загальної маси. Є схожі на нього, такі, як “Лист до жінки”, “Вечір чорні брови насупив…”, але це мене більше торкнулося. У рядках видно жаль про те, що було і чого не виправити вже. Відчувається, що Єсеніну важко було його написати, душа його була скута ланцюгами минулого. Він з відчаєм дивиться на підсумок прожитих років:

Як ніби дощик мрячить
З душі трохи омертвілої…

Мабуть, колись кохана їм жінка знайшла своє щастя в житті, щастя, яке упустив сам поет. Йому гірко, прикро,...

сумно. Пізно він усвідомив свої помилки, адже в минуле неможливо повернутися і поставити все на свої місця:

Так мало пройдено доріг,
Так багато зроблено помилок…

Здається, що і природа переживає разом з людиною. Берези у нього – “изглодано кістки”, сад – кладовище. Слова повні песимізму: нічого хорошого вже в житті не буде, попереду чекає, як той сад, морок і порожнеча. Видно, що писав з каменем на душі, які не давали йому дихати вільно.
Мені близька цей вірш, тому що я швидше песиміст, ніж оптиміст. Єсенін не був песимістом, у нього просто інколи були, як і у будь-якого нормального людини, моменти відчаю, самотності, туги, коли “кішки шкребли на душі”. Що ще сказати? Це гарне, сильне творіння, що розкриває внутрішнє, далеко заховане “я”, зрідка переглядає крізь шати душі поета.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...
Мій улюблений вірш Єсеніна