Віктор Гюго (1802-1885)
Віктор Гюго народився у 1802 р. в сім’ї вояка наполеонівської армії. Батько його в роки першої французької буржуазної революції був солдатом у лавах військ республіки, потім дослужився до генеральського чина, воюючи вже під знаменами Наполеона. Сім’я воїна поділяла його похідне життя, але це життя ставало все тяжчим і небезпечнішим. Мати Гюго з трьома маленькими синами поселилась у Парижі. Діти почали навчатися. В роки наполеонівських воєн хлопчики з матір’ю два рази приїздили до батька. Один раз – в Італію, другий раз – в 1811р. –
У 1819-1820 рр. Віктор Гюго разом з братами редагував журнал “Літературний консерватор”. Він друкував у цьому журналі свої оди, елегії, епіграми, сатири і критичні статті під різними псевдонімами. Проіснувавши рік, журнал закрився, і вісімнадцятирічний літератор залишився без роботи. Прийшов важкий час у його житті. Мати померла; батько, який не схвалював рішення сина стати письменником, відмовив у матеріальній підтримці.
У 1822 р. вийшла в світ перша книга Гюго – “Оди й різні вірші”. Вона потрапила до короля Людовика XVІІІ, якому сподобалась монархічна ода “На смерть герцога Беррійського”, і він призначив молодому поету невелику пенсію. Під впливом європейського романтизму Гюго створює свої ранні романи – “Ган Ісландський”(1823), “Бюг Жаргаль”. У передмові до власної драми “Кромвель” (1827) Гюго викладає маніфест демократично настроєних романтиків. Автор кидає широкий погляд на історію людства і намагається встановити зв’язок літератури з розвитком суспільства. Генієм літератури нового часу Гюго проголошує Шекспіра, провідним жанром – драму, а головні естетичні принципи нового мистецтва вбачає у виявленні контрастних начал в житті і душі людини. Звідси протиставлення великого і ницого, прекрасного і потворного в творах письменника. Особливу роль у новому мистецтві Гюго Надає гротеску – рельєфному зображенню смішного і почварливого. “Гротеск вносить в трагедію то сміх, то жах”, – пише митець. Гюго вимагає реформи літературної мови: “Мова не може зупинятися в розвитку. Людський геній завжди рухається вперед, а разом з ним змінюється і мова. Французька мова XІX ст. не може залишатись французькою мовою XVІІІ ст.”Заповітами нового мистецтва називала передмову до “Кром-веля” романтична молодь, що оточувала письменника. Як би не змінювалися погляди та симпатії Гюго протягом його життя, він ніколи не зраджував себе, залишаючись гуманістом, захисником бідарів і пригноблених. Він належав до ліберального напряму романтизму, який дістав у Франції широкий і могутній розвиток (Р. Шатобріан, Ж. Санд і ін.). Методом романтизму написані такі твори Гюго, як драми “Маріон Делорм”, “Ернакі”, “Король бавиться”, “Марія Тюдор”, “Рюї Блаз”, романи “Собор Паризької богоматері”, “Знедолені”, “Трудівники моря”, “Людина, що сміється”, “Дев’яносто третій рік”.
Роман “Собор Паризької богоматері” (1831) створювався в умовах піднесення руху народних мас під впливом революції 1830 р. Епоха французького середньовіччя, до якої звернувся Гюго в своєму творі, нагадувала бурхливими антифеодальними виступами простолюду сучасні йому події. У романі зображено Париж XV ст. Галасливим натовпом проходять перед читачем представники різноманітних верств суспільства – від злидарів до короля Людовіка.
Правдиво описано французьку столицю та її мешканців, площі й палаци, нетрі й околиці. Проте Гюго, як романтик, вишукує в минулому не стільки реальні факти і реальних людей, скільки матеріал, що вражає уяву незвичайністю сюжетних ситуацій, оригінальністю характерів. Головні герої роману – Есмеральда, юна вулична танцівниця, і Квазімодо, нещасна, всіма зневажена потвора, дзвонар собору.
Архідиякон Собору Клод Фролло втілює в собі найпотворніші людські вади. Він запалився до Есмеральди егоїстичним плотським почуттям і чинить підлість: віддає до рук катів ні в чому не винну дівчину. Суворий фанатик, він присвятив себе вивченню науки,- але середньовічні науки були тісно пов’язані з містикою і марновірством. Людина неабиякого розуму, Фролло скоро відчув безсилля цієї премудрості, але релігійні забобони не дозволяли йому вийти за її межі. Він відчував жах “служителя вівтаря” перед будь-яким нововведенням, надто книгодрукуванням. Клод Фролло фальшиво придушував у собі людські бажання, але не міг побороти спокуси, яку викликала у нього дівчина-циганка. Фанатичний ченець став диким, жорстоким, цинічним у своїй пристрасті до Есмеральди. Поряд з образом Клода Фролло художньо правдиво відтворено образ капітана Феба де Шатопера, красеня-офіцера, якого покохала Есмеральда. Красива зовнішність і мундир прикривали пустоту, легковажність і внутрішнє нікчемство цього молодого дворянина.
Передаючи істотні риси епохи, В. Гюго разом з тим не завжди дотримувався достовірності в зображенні минулого. В центрі роману – образ Есмеральди. Вона – втілення душевної краси і гуманності. Це романтичний образ, штучно привнесений автором в обстановку XV ст. В. Гюго дещо спрощено уявляв, що в світі постійно йде боротьба між добром і злом, і створював свої позитивні образи, не усвідомлюючи, як могли сформуватися ці позитивні характери в конкретних умовах життя. Гюго-романтик з особливою любов’ю підкреслює все яскраве, красиве, контрастне. Він створює раптові, хвилюючі ситуації (наприклад, зустріч Есмеральди з рідною матір’ю перед стратою). Романтичний образ Квазімодо: незвичайна його потворність, особливо за контрастом із Есмеральдою, але у потворному тілі виявляється чутливе серце; своїми душевними якостями ця проста, бідна людина, також за контрастом, протистоїть і Фебу, і Клоду Фролло.
Народ у романі Гюго не лише галасує і веселиться під час карнавалу, а й піднімає прапор повстання, протестуючи проти несправедливості та насилля.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)