“Собор Паризької Богоматері” В. Гюго – романтичний історичний роман, його проблематика

Роман “Собор Паризької Богоматері”, що належить перу великого французького письменника Віктора Гюго, ось уже понад півтора століття залишається популярним серед читачів.

Гюго звертається у своєму творі до історії французького середньовіччя. Се­редні віки постають у романі у вигляді історії-легенди, що базується на вічному протистоянні двох начал – добра і зла, милосердя та жорстокості, співчуття і нетерпимості, почуття і розуму.

Герої “Собору Паризької Богоматері” – це не тільки яскраві, живі характе­ри, їхні образи

перетворюються на романтичні символи, а подеколи й літературні типи (Квазімодо).

На романтизацію оповіді вказує і сюжет твору. Історія циганки Есмеральди, архідиякона Собору Паризької Богоматері Клода Фролло, дзвонаря Квазімодо, капітана королівських стрільців Феба де Шатопера та інших, пов’язаних з ними персонажів, насичена таємницями, несподіваними поворотами дії, фатальними збігами і випадковостями.

Доля Квазімодо виняткова за нагромадженням жахливого і жорстокого, але така ситуація була вповні природною для тієї епохи і тогочасного суспільства.

Клод Фролло – це втілення похмурого середньовіччя,

що відзначалося спо­твореним розумінням людської природи.

Есмеральда – це опоетизована душа народу, її образ майже символічний. З іншого боку, трагічна доля вуличної танцівниці можна сприймати і як уосо­блення долі будь-якої реальної дівчини з народу тих часів.

А в образі капітана Феба, який тільки закоханій Есмеральді може здаватися лицарем і героєм, втілено зовні блискуче, а насправді нікчемне дворянство.

Як бачимо, справжня людяність притаманна лише людям із низів суспіль­ства, саме вони справжні герої роману.

Долі героїв дивним чином перетинаються. Квазімодо намагається вкрасти Есмеральду за наказом Клода Фролло, але дівчину випадково рятує варта на чолі з Фебом. За замах на Есмеральду Квазімодо карають. Але саме вона дає нещасному горбаню ковток води, коли він стоїть біля ганебного стовпа, і своїм вчинком спри­яє його миттєвому переродженню. На мою думку, автор тут використовує суто романтичний прийом. В озлобленому на весь світ горбані Квазімодо любов пробуджує добре, людське начало. У Клоді ж Фролло кохання, навпаки, будить звіра.

Священнослужитель Клод, аскет і вчений-алхімік, уособлює холодний раціоналістичний розум, що бере гору над усіма людськими почуттями. Цьому розу­му недоступні жаль та співчуття, він є для Гюго злою силою. У романі Фролло протистоїть Квазімодо, чиє серце відчуває потребу в любові. І Квазімодо, і Ес­меральда, що проявила до нього співчуття, є цілковитими антиподами Клода Фролло, оскільки вони вчиняють за покликом серця, неусвідомленим прагнен­ням до любові й добра. Якщо в Клоді потяг до Есмеральди є насамперед бажан­ням тілесним, що призводить його до злочину і загибелі, яка сприймається як відплата за скоєне ним зло, то любов Квазімодо стає вирішальною для його ду­ховного пробудження та розвитку. Загибель Квазімодо у фіналі роману, на від­міну від загибелі Клода, ми сприймаємо як свого роду торжество краси духу.

На мою думку, і Есмеральда, і Квазімодо виконують у романі роль жертв несправедливого суду, жорстоких законів: Есмеральду катують, засуджують до смерті, зацькованого усіма Квазімодо відправляють до ганебного стовпа. Гюго в такий спосіб робить доволі відчутним соціальний мотив, але як справжній ро­мантик зосереджує увагу на іншому – на проблемі одвічної боротьби добра і зла, самовідданості й егоїзму, прекрасного і потворного.

Що ж губить Есмеральду і Квазімодо? Як на мене, на це чітко вказує похмурий образ Собору, що виступає в романі як символ забобонів, поневолення на­роду, середньовічного страху. Недарма “душею собору” автор обирає гротескний образ Квазімодо, що живе під його склепінням. Середньовіччя мстить Есмеральді за те, що вона вільна, а Квазімодо за те, що він звільнився з-під вла­ди його законів, забобонів, звичок.

У персонажах, конфлікті, сюжеті “Собору Паризької Богоматері” панівним залишається романтичний принцип відображення життя: виняткові характери діють за виняткових обставин. Успіх роману був зумовлений, очевидно, тим, що Гюго ніколи не переставав вірити, що добро переможе зло.






Продовжте історію левіна анна кареніна.
“Собор Паризької Богоматері” В. Гюго – романтичний історичний роман, його проблематика