Еволюція Квазімодо: від раба до особистості (за романом В. Гюго “Собор Паризької Богоматері”)

У французькій романтичній літературі “Собор Паризької Богоматері” нале­жить до видатних творів історичного жанру. Силою творчої уяви Гюго змальо­вує картини життя Франції кінця XV ст. Але історичні події стають для нього лише приводом для роздумів над сучасністю.

Його герої в “Соборі Паризької Богоматері” – це не лише яскраві, живі ха­рактери, що діють за певних історичних обставин. Вони скоріше відтворюють погляд письменника-романтика на історичний процес як на одвічну боротьбу добра і зла.

З огляду на це, Гюго-романіст

обирає й відповідні принципи, за якими вибудо­вує весь текст: контрастне змішування стилів, поєднанім гротеску й опоетизованої романтики, жахливого і блюзнірського, трагедії і комедії. Гюго вважав, що, уника­ючи в літературі явищ потворних, відразливих, неможливо передати всю повноту і правду життя. Саме тому і з’являється у “Соборі” чи не найяскравіший з гротес­кових у літературі образ Квазімодо – дзвонаря Собору Паризької Богоматері.

Тато блазнів – “істинний диявол”, як каже про нього один зі школярів. “Гля­неш на нього – горбань. Піде – бачиш, що кульгавий. Погляне на вас – кривий. Заговориш

з ним – глухий”. Однак такий страхітливий вигляд не лише лякає лю­дей, а й дивує, адже злість на обличчі горбаня нерідко заступає смуток, що скоріше свідчить про внутрішні страждання нещасного, аніж про його звірячу натуру.

Покинутий з дитинства усіма вихованець Клода Фролло на початку роману по­стає як “подоба напівлюдини, дикий, покірний лише інстинкту”. Живучи й ночу­ючи під склепінням собору, майже ніколи його не полишаючи й безперервно відчуваючи на собі його таємничий вплив, Квазімодо, врешті-решт, стає на нього схожим. Він наче вріс у будівлю, перетворився на одну з його складових частин. Це було його житло, його лігво, його оболонка: “Собор Богоматері служив для ньо­го то яйцем, то гніздом, то будинком, то батьківщиною, то, нарешті, всесвітом”. Читаючи роман, ми бачимо, що для Квазімодо собор навіть задовольняв потребу у спілкуванні: “Святі були його друзями і охороняли його; чудовиська також були його товаришами і охороняли його… Сидячи навпочіпки перед якоюсь ста­туєю, він годинами розмовляв з нею. Якщо в цей час хто-небудь входив у храм, Квазімодо тікав, немов коханець, якого помітили за виконанням серенади”.

Парадоксальне поєднання духовної сили та потворної зовнішності перетво­рює Квазімодо на романтичного героя – героя виняткового. У цій страхітливій фігурі письменник вбачає щось піднесене і героїчне: “…Якесь грізне вираження сили, спритності та відваги”. Якщо Есмеральда – втілення легкості й витонче­ності, то Квазімодо – уособлення сили, гідне поваги. До того ж у потворному тілі міститься чуйне серце. Своїми душевними якостями цей нещасний, обділений людською увагою і любов’ю, протистоїть і Фебу, і Клоду Фролло. Так письменник наголошує на тому, що не зовнішність прикрашає людину, а її душа.

Крім того нове, сильне й незнайоме досі почуття відчутно вплинуло на цей дивний зв’язок між людиною і будівлею. Сталося це тоді, коли в житті знедоле­ного з’явилася Есмеральда. На жаль, у жорстокий час і серед жорстоких людей цій ніжній, веселій і простодушній дівчині не судилося щастя. Зла доля виявилася сильнішою, і камені Собору Богоматері, за священними стінами якого Ква­зімодо намагався сховати дівчину, не врятували життя красуні циганки.

На мою думку, образ Квазімодо, який був “душею Собору”, певною мірою став уособленням похмурого середньовіччя, часів, коли повсюдно заперечувалася природна гармонія життя. Натомість образ дівчини, що втілює радість та красу земного буття, гармонію тіла і душі, постає в романі як ідеал епохи Відродження, що мала змінити “темні віки”. Невипадково Есмеральда протягом усього роману порівнюється з Богоматір’ю. Від неї йде світло, що надає її рисам “ідеальної ніжності”. Так автор ніби підказує читачеві, що Есмеральда – це втілення майбутньої свободи. Натомість образ пригніченого, забитого народу втілює саме Квазімодо. Якщо до зустрічі з Есмеральдою горбань був наче однією з химерних кам’яних потвор собору, навіть не цілком людиною (ім’я Quasimodo, що йому дали, означає “майже”, “нібито”), то, пізнавши почуття кохання, він стає чи не надлюдиною.

В образі Квазімодо – знедоленого потворного горбаня – автор дає своєрідну оцінку всього суспільства, зображеного в романі. Адже саме сила любові і передовсім душевні якості, а не гроші і соціальний статус роблять Квазімодо Людиною.






Твір на тему хто для мене є взірець.
Еволюція Квазімодо: від раба до особистості (за романом В. Гюго “Собор Паризької Богоматері”)