Український колорит у “Вечорах на хуторі біля Диканьки” Миколи Гоголя
Із “Вечорів на хуторі біля Диканьки” розпочалося справжнє визнання таланту Миколи Васильовича Гоголя. Ця книга здіймала високі хвилі здивування, захоплення читачів і шанувальників творчості письменника, заздрості талановитих і успішних колег. Усі очікували нових естетичних чудес від цього настирного і честолюбного українця. Читачі захоплювалися грандіозним міфологічним світом “Вечорів на хуторі…”, “Тараса Бульби”, ірреальне і реальне, уявне і фактичне, історичне минуле і сучасність творили індивідуальний світ письменника.
Могутня хвиля українських легенд, переказів, міфів, звичаїв, вірувань завирувала в гоголівських повістях, відкрила колективну силу народу, національний дух. Тоді письменник і сам черпав колосальну енергію від рідної землі, насичувався нею, переживав радість єднання з народом, отримував силу для творчості. У його голові роїлися сотні задумок, він був готовий на створення нової філософії життя, перед ним цілий світ розкривав
Але Гоголь, немов злякавшись тієї сили, що відкрилася йому, зупинився. Він не став творчо культивувати національні почуття, національний спосіб художнього мислення, відмовився від подальшого вивчення історичного минулого України. Він починає думати над смислом життя, його хвилює ідея порятунку душі від диявольських спокус, ідея боротьби зі злом, очищення від скверни. Він звернувся до картин реального життя тодішньої Російської імперії – і вжахнувся. Щоб розв’язати внутрішній духовний конфлікт, зняти величезне напруження усього єства, Гоголь їде за кордон.
Але і в чужій стороні письменник продовжує роздумувати над ідеями, що його хвилювали раніше, і доходить висновку, що мусить удосконалювати свою душу, а без цього він не зможе виконати ті завдання, які поставив перед собою. “Без виховання душевного кожний труд мій буде тільки тимчасовим – блискучий, але суєтний в суєтності своїй”, – писав Гоголь своїй приятельці Олександрі Смирновій із-за кордону.
Гоголь не врахував, що для виховання потрібен мудрий терплячий вчитель і вихователь, який зможе оцінити вихованця і віддати йому частину себе. Таким наставником, вихователем для славного українця міг стати народ, і вже став ним, але Гоголь вирішив покластися на власні сили і програв битву із самим собою.
Кожен твір Миколи Гоголя – це шедевр. Та, вичерпавши свої духовні сили, виснаживши себе нерівною боротьбою із власним “я”, письменник ліг на диван, відвернувся обличчям до стінки, відмовився від їжі і помер. Помер, бо вже не було чим і не було для кого і для чого жити. Він вичерпав себе до дна. Він не став ні пророком, ні апостолом, ні проповідником, ні мессією. Але в пам’яті народній Гоголь назавжди залишиться веселим українцем для якого чорт – не брат, а слуга і підданий.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)